вівторок, 4 вересня 2012 р.

РОДОВІД ШЛЯХТИЧІВ ТОБІЛЕВИЧІВ


 

Шляхетський герб роду Тобілевичів «Трживдар»
Родинне коріння Тобілевичів сягає ХIV століття та пов’язане з Великим Князівством Литовським. Свого часу рід мав невеликі земельні маєтності, але згодом шляхтичі Тобілевичі через повне розорення перетворилися на неосідлих шляхтичів-чиншевиків, оскільки власної землі у них не стало.
Після приєднання Правобережної України до Росії, згідно з Указом Катерини ІІ 1785 року для затвердження у російській дворянській гідності польська шляхта повинна була довести своє шляхетське походження.
Рід шляхтичів Тобілевичів надав свої документи на розгляд до Київського Дворянського Депутатського зібрання, яке у 1804 році своїм рішенням внесло рід Тобілевичів до І частини Родовідної книги Київської губернії.
Однак, Урядовий Сенат після ревізії справи не затвердив рід у дворянстві, але й остаточно не відмовив. Процес доведення прав роду Тобілевичів на дворянську гідність та розгляд справи у Сенаті тягнувся десятки років.
Після придушення третього польського повстання 1863 року, що охопило всю Правобережну Україну, за Височайшим наказом від 1864 року,розгляд прав на дворянство родів, які походили з колишньої польської шляхти, був припинений.
Роди, права яких на дворянство не було визнано до 1864 року, з 1 січня 1865 року записувалися до податкових станів з правом доводити свої шляхетські права наново з 2 січня 1868 року.
До цієї категорії потрапив також шляхетський рід Тобілевичів
Шляхтичі Тобілевичі, яких на той час нараховувалося понад 30 осіб, відмовилися від подальших клопотань про визнання у російському спадковому дворянстві та вийшли у міщани, а потім навіть у селяни.
Родовим гніздом шляхтичів Тобілевичів є містечко Турія Лебединської волості Чигиринського повіту Київської губернії (зараз - однойменне село на території Новомиргородського району Кіровоградської області).
Родичалися Тобілевичі переважно з представниками таких же у минулому шляхетських родів, з яких лише деякі довели свої права на дворянство - ізЗарницькими, Невяровичами, ТарковськимиШандровськими тощо.
Рід Тобілевичів належав до гербового шляхетства та використовував старовинний польський герб "Трживдар", опис якого міститься у праці Олександра Лакієра "Российская геральдика" (Санкт-Петербург, 1850):
"250. Трживдар (Trzywdar) - в красном поле три серебряных креста, из которых два целых, а третий со сломанным концом. Они сходятся между собою наподобие буквы Y. В трех углах, образуемых крестами, помещается по золотой звезде. На шлеме три страусовых пера (табл. XXII, рис. 25). Название этого знамени геральдики объясняют тем, что в этом гербе всякая фигура изображается по три раза. Ср. герб Новицкий".
Родовід склав Богдан Тобілевич

Представники

М. Садовська-Барілотті
М. Садовський
  • Тобілевич Іван Карпович (літературний псевдонім — Карпенко-Карий; 17 (29) вересня 1845 — 2 (15) вересня 1907 — видатний український драматург, актор,режисер;
  • Тобілевич Марія Карпівна (сценічний псевдонім — Садовська; за чоловіком — Садовська-Барілотті; квітень 1855 — 27 березня 1891) — українська співачка та драматична артистка;
  • Тобілевич Микола Карпович (сценічний псевдонім — Садовський; 1 (13) грудня 1856 — 7 лютого 1933 — український актор і режисер, один з основоположників українського театру;
  • Тобілевич Микола Миколайович — син Миколи Садовського, підполковник Армії Української Народної Республіки, політичний діяч уряду УНР в екзилі;
  • Тобілевич Панас Карпович (сценічний псевдонім — Саксаганський; 3 (15) травня 1859 — 17 вересня 1940 — український актор, режисер, театральний діяч;
  • Тобілевич Софія Віталіївна (дівоче прізвище — Дітковська; 3 (15) жовтня 1860 — 7 жовтня 1953 — українська акторка, письменниця;
  • М. Тобілевич-Кресан
    С. Дітковська
    П. Саксаганський
  • Тобілевич-Кресан Марія Іванівна (19 грудня 1883 — 1 жовтня 1957) — українська письменниця-перекладач та театральний діяч.



«ПРИВІТ ІЗ ЄЛИСАВЕТГРАДА», АБО КРІЗЬСТОЛІТНЯ ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ СТАРИМ МІСТОМ


foto
«У цій трупі такі обдарування, котрі були б першими і в імператорських театрах… Кропивницькому немає подібних на жодній російській сцені. Немає і актриси, як пані Заньковецька…»
Олександр Суворін*

РОЗДІЛ І. ЖИВОДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО УКРАЇНСЬКОГО ПРОФЕСІЙНОГО ТЕАТРУ

Найяскравішою і найславнішою візитівкою нашого міста як дорево­лю­ційного, так і теперішнього, його культурним та духовним стрижнем, безсумнівно, вважається театр кори­феїв, з якого бере свій початок українське професійне театральне мистецтво, започатковане свого часу такими видатними світочами як Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Саме у Кіровограді на їх честь відбувається найбільший у нашій державі щорічний театральний фестиваль «Вересневі самоцвіти» – святкове і незабутнє дійство, що зазвичай розпочинається з майже приміського мальовничого хутора «Надія», що свого часу дістався Іванові Карпенку-Карому як посаг за першою дружиною Надією Тарковською-Тобілевич. Неперевершений драматург не лише збудував цей хутір, заклавши тут чудовий парк, але й написав тут найкращі свої драматичні твори, що давно вже встигли стати не лише вітчизняною, а й частиною світової театральної класики.fotoПісля хутора Надія свято перекидається на благословенні родючі чорноземи Арсенівки-Веселівки – заповідної Батьківщини Карпенка-Карого, де колись стояла бать­ківська хата, що, на превеликий жаль, не збереглась, але збереглися будівлі колишньої панської економії, де управителем працював батько класика – Карпо Ада­мо­вич Тобілевич. Тепер заповідником та створенням музею у споруді тієї економії постійно та настійливо переймається невтомний громадський та літературний сподвижник Віктор Погрібний. Потім святкове дійство «Вересневих самоцвітів» ще зо два тижні триває на сцені театру корифеїв…
Не погрішу проти істини, якщо скажу, що, незважаючи на доволі напружене, як для повітового міста, культурне життя у Єлисаветграді, де свого часу гастролювали Ференц Ліст, Айра Олдрідж, Михайло Щепкін, відомі італійські чародії сцени Франкарді, Пінетті та інші знаменитості, постійно ставилися театральні постанови силами місцевих аматорів, український театральний ренесанс все-таки розпочався в сусідньому Бобринецькому повіті. Саме у невеличкому за тодішніми розмірами місті Бобринці виріс Марко Кропивницький, де він за прикладом своєї мами, котра непогано грала на піаніно та брала участь в аматорських постановках, зробив першу пробу власних сил у лицедійстві. Приблизно тоді ж Бобринецьку повітову школу закінчив Іван Тобілевич (котрий був усього на п’ять років молодшим від Марка Лукича), а по закінченні її влаштувався на роботу в’язничним та становим канцеляристом, пропрацювавши тут до 1865 року. Тож вочевидь, що самою долею була уготована їх вікопомна зустріч. Стара листівка, видана у паризькому видавництві Словчанського доносить до нас фасад Бобринецького театру – продовгуватої, начебто залізничний потяг, споруди, де у 1863 році (рік таємного Валуєвського указу про заборону української мови) і було поставлено дебютну драму Кропивницького «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (пізніше перейменована в «Дай серцю волю, заведе в неволю») за участі молодого Тобілевича в якості актора. Драма була написана колоритною сільською мовою, персонажів виписано з особливою любов’ю, що було непритаманним тодішній драматургії, минуло лише два роки, як селянство звільнилося від кріпацтва…
foto
Але, віддавши належне Бобринцю, повернімося до Єлисаветграда. «Це було одне з найкультурніших міст на Херсонщині. Сюди щороку на багатолюдні ярмарки приїздило чимало мандрівних труп… Це викликало інтерес до театру, сприяло виникненню місцевих аматорських колективів, з-поміж яких найвідомішим став гурток, очолюваний М. Кропивницьким та І. Тобілевичем», – пише у книзі «Мої спомини» відома українська просвітянка Софія Русова. Про економічний розквіт міста можуть свідчити рядки із «Полного географіческого описания нашого Отечества» (том VІІ) під загальним керівництвом славнозвісного мандрівника П. Семенова-Тяншанського (СПБ, 1903): «У місті діяло близько сорока навчальних закладів, у тому числі чоловіча та жіноча гімназії, земське та реальне училища, тут було з десяток книжкових лавок, кілька друкарень та шість бібліотек. Працювали окружний суд, відділення державного банку та міський громадський банк, чимало торгівельних закладів із загальним обігом до 10 мільйонів рублів. У місті влаштовувалися чотири ярмарки, велася торгівля хлібом, вовною. Близько двохсот фабрик і заводів виробляли товарів на суму понад 6,5 мільйонів рублів на рік…» Тож громада потребувала свого театру, споруда якого була повністю збудована у 1867 році за проектом та безпосередньої участі непересічного військового архітектора полковника Георгія Трамбицького. За мемуарним свідченням редактора петербурзького, після 1917-го – і паризького, «Нового сатирикона», Дон-Амінадо (Амінадава Шполянського) «театр був пофарбований у яскраво-рожевий колір, на фронтоні золотими літерами так і зазначено: «Храм Мельпомени»… Далеко не кожне губернське місто могло похвалитися такою неперевершеною спорудою «зимового» (так зазначено на окремих листівках) театру, як тогочасний повітовий Єлисавет… Доки Кропивницький у своєму постбобринецькому творчому періоді відточував власну лицедійську майстерність у драмах, музичних виставах, комедіях і операх, осягнувши весь театральний діапазон на сценах Києва, Харкова, Одеси, зрештою, ставши членом «Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів», а Іван Тобілевич переймався господарськими справами на власному хуторі, встигнувши поховати дружину, котра у 1881-му померла від туберкульозу, народивши чотирьох дітей, та «засвітитись» власною участю у таємному єлисаветградському гуртку народників (псевдонім Карпенко-Карий він отримає, лише вступивши до трупи М. Старицького 1883-го, тоді ж і напише дебютну драму «Чабан», перейменовану згодом на «Бурлака»), ця прекрасна сцена все-таки була віддана здебільшого заїжджим гастролерам…
Відомо більше півдесятка філо­карткових видань з видами міського театру. Найбільш ранньою є листівка із так званої «блакитної», за відповідний колір паперу, серії М. Я. Варшавського (Granbergs K. A. Stokgolm), що запо­чатко­ва­на ще напри­кінці ХІХ сто­літ­тя. На фа­са­ді споруди ми можемо бачити чотири прапори, що, найпев­ніше, свід­чить про зустріч там високих гостей. Найвірогідніше, що віддрукована вона зі старого негатива часів відвідин міста імператором Олександром ІІІ. На цій поштівці, відправленій у 1900 році до станції Павлиш Хар­ківсько-­Миколаївської залізниці (Її Високоблагородію Марії Миколаївні Байдак) до всього ще й можна простежити окремі типажі тодішніх театралів, з-поміж яких на передньому плані виріз­няється гімназист (реаліст?), а далі помічені фігурки чиновних та більш заможних городян. Цікавою видається також листівка «Зимовий театр» (без зазначення видавця), де ми можемо спостерігати саме зовнішнє убрання театру, досконалість ліпнини на фронтоні та наявність скульптурної групи із трьох фігур на самому даху – найвірогідніше Талії, Терпсихори та Мельпомени. Багато нині говорять про цю скульптурну групу, що вочевидь існувала нетривалий час, але більш детального її зображення автор досі ще не зустрічав. Не менш цікавими є зображення споруди театру видання книжкового магазину І. Золотарьова та контрагентства друку О. Суворіна (Москва), що дають можливість оглянути об’єкт нашої уваги з різних боків, а також його господарські прибудови, бруківку театральної площі, афішні тумби, дерев’яний паркан довкола та найближчі будівлі…
(Продовження в наступному номері.)
Володимир МОГИЛЮК
*Олександр Суворін – відомий російський театральний критик, драматург, редактор журналу «Новый мир», директор імператорського Малого театру,найбільший тогочасний книговидавець та книготоргівець, а в останні роки і найбільший видавець поштової листівки.

Бібліотека філія №2 ім. І. К. Тобілевича


Слайд-презентація, присвячена І.К. Тобілевічу і 

кіровоградській бібліотеці-філії №2, яка названа на честь 

митця

Хутір Надія


Державний музей-заповідник І. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія» створений на території садиби, шо належала визначному драматургу, театральному діячеві кінця 19 — початку 20 cт. І.Карпенку-Карому (Тобілевичу).
Садибу закладено в 1871 р. батьком драматурга К.Тобілевичем і названо іменем його дружини Н.Тарковської. Згодом І.Карпенко-Карий обирає садибу постійним місцем проживання.
Спочатку сім'я Тобілевичів вела тут скромне власне господарство. З того часу і збереглися «Батькова хата» та стара чумацька криниця. Після повернення з трирічного політичного заслання, навесні 1887 року Іван Карпович оселяється на хуторі і вирішує перетворити його на мальовничий куточок рідної природи — за його власним висловом «оазис в степу».
Н. Тарковська
На хуторі Надія ним написано 11 п'єс із 18, які увійшли в золотий фонд національної класичної драматургії. Це «Сто тисяч», «Хазяїн», тут же були написані ним історичні драми «Сава Чалий», «Гандзя» та інші.
У садибі у різний час проживали Микола Садовський, Панас Саксаганський, М. Садовська-Барілотті. Тут зустрічалися талановиті митці М.Заньковецька, М.Кропивницький, М.Старицький та багато інших відомих театральних діячів, письменників, художників.
До комплексу садиби входять: батьківська хата, меморіальний будинок, приміщення літературно-меморіального музею, парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва площею 11 га та ставок. Встановлено пам'ятник-погруддя І. Карпенка-Карого. Нині тут постійно проводяться традиційні театральні свята «Вересневі самоцвіти».
Неподалік хутора, на Карлюжинському кладовищі, похований Іван Карпович, а також члени його родини.
1956 року «Хутір Надія» оголошено державним заповідником-музеєм. Відтоді заклад працює на правах відділу обласного краєзнавчого музею. Його унікальність відзначена багатьма видатними діячами української культури, серед яких Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук тощо.
У 1970 році, під час святкування 125-річчя від дня народження Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) за участі найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», яке з 1990 року стало Всеукраїнським.
У 1982 році, до 100-річчя заснування українського театру корифеїв, відновлено будинок драматурга, що був зруйнований 1944 року. Напередодні відзначення 150-річного ювілею драматурга в ньому відкрито нову театрально-літературну і меморіальну експозицію.
У заповіднику-музеї «Хутір Надія» експонується біля 2 тисяч предметів, значна частина з яких передана сім'єю Тобілевичів-Тарковських.
Щорічно «Хутір Надія» відвідують понад 4 тисячі гостей з різних регіонів України та зарубіжжя.

понеділок, 3 вересня 2012 р.

Коротка інформація про І. Карпенка-Карого

При народженні:Тобілевич Іван Карпович
Псевдоніми, криптоніми:Карпенко-Карий, Гнат Карий
Дата народження:29 вересня 1845
Місце народження:с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії
Дата смерті:15 вересня 1907 (61 рік)
Місце смерті:Берлін
Національність:українець
Мова творів:українська
Рід діяльності:драматург, актор, театральний діяч
Роки активності:1884–1907
Жанр:комедія, трагедія, драма

Хронологія життя


Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єсиТ.Шевченка «Назар Стодоля»).
Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.
Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.
1864 — на службі в повітовому суді.
1865 — переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 — одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.
1881 — втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.
1883 — в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.
1883 — одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.
1884 — заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
1886–1887 — опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
1886 — у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.
1887 — отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 — з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.
1890 — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 — склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 — написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.
1900–1904 — створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

1902-1907 роки життя у фотографіях



1902

У 1900 р. І. Карпенко-Карий написав комедію "Хазяїн". Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. І. Франка вважав, що автор змалював "грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян", відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.
Перші вистави "Хазяїна" пройшли на початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: "Я сам бачу, що це найкраща моя комедія..."
У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала назву "Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької".
У той час, коли ідейно-художній рівень багатьох труп був низьким, корифеї українського театру вбачали в об'єднанні кращих сил один із засобів збереження справжнього мистецтва.
Гастролі об'єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.
У липні - серпні 1902 р. трупа виступає в Харкові. Фото, яке тут подаємо, виготовлено саме в цей період, під час харківських гастролей.

1903

Літній сезон 1903 р. трупа корифеїв розпочала також у Харкові. Справи йшли добре. Особливим успіхом користувались вистави комедій І. Карпенка-Карого "Сто тисяч" і "Хазяїн".

Наближалося свято відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві, на яке трупа одержала запрошення. І. Карпенко-Карий переживав тоді щасливі дні, радів, що його п'єси йдуть на сцені й високо оцінені театральною критикою. Він сповнений нових творчих задумів...
Ця фотокартка відбила піднесений настрій драматурга, його оптимізм, енергію.

1904

   

Це другий з двох знімків, надісланих І. Карпенком-Карим до Полтави. "Я був хворий, і стан мого здоров'я одбивсь на портреті", - писав автор.


 1905

Г. Карпенко-Карий все частіше скаржився на недуги. Час. від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.
Це один з останніх фотопортретів видатного драматурга.

1907

Здоров'я І. Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половиш січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту, Та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія - на відомого берлінського професора Боаза.

19 серпня П. Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер.
Цей, недавно знайдений рідкісний знімок письменника зроблений на хуторі Надія після приїзду його з Ялти (літо 1907 р.). Виснажений тяжкою хворобою, він все ще сподівався повернутися до театру, до праці...