вівторок, 4 вересня 2012 р.

РОДОВІД ШЛЯХТИЧІВ ТОБІЛЕВИЧІВ


 

Шляхетський герб роду Тобілевичів «Трживдар»
Родинне коріння Тобілевичів сягає ХIV століття та пов’язане з Великим Князівством Литовським. Свого часу рід мав невеликі земельні маєтності, але згодом шляхтичі Тобілевичі через повне розорення перетворилися на неосідлих шляхтичів-чиншевиків, оскільки власної землі у них не стало.
Після приєднання Правобережної України до Росії, згідно з Указом Катерини ІІ 1785 року для затвердження у російській дворянській гідності польська шляхта повинна була довести своє шляхетське походження.
Рід шляхтичів Тобілевичів надав свої документи на розгляд до Київського Дворянського Депутатського зібрання, яке у 1804 році своїм рішенням внесло рід Тобілевичів до І частини Родовідної книги Київської губернії.
Однак, Урядовий Сенат після ревізії справи не затвердив рід у дворянстві, але й остаточно не відмовив. Процес доведення прав роду Тобілевичів на дворянську гідність та розгляд справи у Сенаті тягнувся десятки років.
Після придушення третього польського повстання 1863 року, що охопило всю Правобережну Україну, за Височайшим наказом від 1864 року,розгляд прав на дворянство родів, які походили з колишньої польської шляхти, був припинений.
Роди, права яких на дворянство не було визнано до 1864 року, з 1 січня 1865 року записувалися до податкових станів з правом доводити свої шляхетські права наново з 2 січня 1868 року.
До цієї категорії потрапив також шляхетський рід Тобілевичів
Шляхтичі Тобілевичі, яких на той час нараховувалося понад 30 осіб, відмовилися від подальших клопотань про визнання у російському спадковому дворянстві та вийшли у міщани, а потім навіть у селяни.
Родовим гніздом шляхтичів Тобілевичів є містечко Турія Лебединської волості Чигиринського повіту Київської губернії (зараз - однойменне село на території Новомиргородського району Кіровоградської області).
Родичалися Тобілевичі переважно з представниками таких же у минулому шляхетських родів, з яких лише деякі довели свої права на дворянство - ізЗарницькими, Невяровичами, ТарковськимиШандровськими тощо.
Рід Тобілевичів належав до гербового шляхетства та використовував старовинний польський герб "Трживдар", опис якого міститься у праці Олександра Лакієра "Российская геральдика" (Санкт-Петербург, 1850):
"250. Трживдар (Trzywdar) - в красном поле три серебряных креста, из которых два целых, а третий со сломанным концом. Они сходятся между собою наподобие буквы Y. В трех углах, образуемых крестами, помещается по золотой звезде. На шлеме три страусовых пера (табл. XXII, рис. 25). Название этого знамени геральдики объясняют тем, что в этом гербе всякая фигура изображается по три раза. Ср. герб Новицкий".
Родовід склав Богдан Тобілевич

Представники

М. Садовська-Барілотті
М. Садовський
  • Тобілевич Іван Карпович (літературний псевдонім — Карпенко-Карий; 17 (29) вересня 1845 — 2 (15) вересня 1907 — видатний український драматург, актор,режисер;
  • Тобілевич Марія Карпівна (сценічний псевдонім — Садовська; за чоловіком — Садовська-Барілотті; квітень 1855 — 27 березня 1891) — українська співачка та драматична артистка;
  • Тобілевич Микола Карпович (сценічний псевдонім — Садовський; 1 (13) грудня 1856 — 7 лютого 1933 — український актор і режисер, один з основоположників українського театру;
  • Тобілевич Микола Миколайович — син Миколи Садовського, підполковник Армії Української Народної Республіки, політичний діяч уряду УНР в екзилі;
  • Тобілевич Панас Карпович (сценічний псевдонім — Саксаганський; 3 (15) травня 1859 — 17 вересня 1940 — український актор, режисер, театральний діяч;
  • Тобілевич Софія Віталіївна (дівоче прізвище — Дітковська; 3 (15) жовтня 1860 — 7 жовтня 1953 — українська акторка, письменниця;
  • М. Тобілевич-Кресан
    С. Дітковська
    П. Саксаганський
  • Тобілевич-Кресан Марія Іванівна (19 грудня 1883 — 1 жовтня 1957) — українська письменниця-перекладач та театральний діяч.



«ПРИВІТ ІЗ ЄЛИСАВЕТГРАДА», АБО КРІЗЬСТОЛІТНЯ ВІРТУАЛЬНА ПОДОРОЖ СТАРИМ МІСТОМ


foto
«У цій трупі такі обдарування, котрі були б першими і в імператорських театрах… Кропивницькому немає подібних на жодній російській сцені. Немає і актриси, як пані Заньковецька…»
Олександр Суворін*

РОЗДІЛ І. ЖИВОДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО УКРАЇНСЬКОГО ПРОФЕСІЙНОГО ТЕАТРУ

Найяскравішою і найславнішою візитівкою нашого міста як дорево­лю­ційного, так і теперішнього, його культурним та духовним стрижнем, безсумнівно, вважається театр кори­феїв, з якого бере свій початок українське професійне театральне мистецтво, започатковане свого часу такими видатними світочами як Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Саме у Кіровограді на їх честь відбувається найбільший у нашій державі щорічний театральний фестиваль «Вересневі самоцвіти» – святкове і незабутнє дійство, що зазвичай розпочинається з майже приміського мальовничого хутора «Надія», що свого часу дістався Іванові Карпенку-Карому як посаг за першою дружиною Надією Тарковською-Тобілевич. Неперевершений драматург не лише збудував цей хутір, заклавши тут чудовий парк, але й написав тут найкращі свої драматичні твори, що давно вже встигли стати не лише вітчизняною, а й частиною світової театральної класики.fotoПісля хутора Надія свято перекидається на благословенні родючі чорноземи Арсенівки-Веселівки – заповідної Батьківщини Карпенка-Карого, де колись стояла бать­ківська хата, що, на превеликий жаль, не збереглась, але збереглися будівлі колишньої панської економії, де управителем працював батько класика – Карпо Ада­мо­вич Тобілевич. Тепер заповідником та створенням музею у споруді тієї економії постійно та настійливо переймається невтомний громадський та літературний сподвижник Віктор Погрібний. Потім святкове дійство «Вересневих самоцвітів» ще зо два тижні триває на сцені театру корифеїв…
Не погрішу проти істини, якщо скажу, що, незважаючи на доволі напружене, як для повітового міста, культурне життя у Єлисаветграді, де свого часу гастролювали Ференц Ліст, Айра Олдрідж, Михайло Щепкін, відомі італійські чародії сцени Франкарді, Пінетті та інші знаменитості, постійно ставилися театральні постанови силами місцевих аматорів, український театральний ренесанс все-таки розпочався в сусідньому Бобринецькому повіті. Саме у невеличкому за тодішніми розмірами місті Бобринці виріс Марко Кропивницький, де він за прикладом своєї мами, котра непогано грала на піаніно та брала участь в аматорських постановках, зробив першу пробу власних сил у лицедійстві. Приблизно тоді ж Бобринецьку повітову школу закінчив Іван Тобілевич (котрий був усього на п’ять років молодшим від Марка Лукича), а по закінченні її влаштувався на роботу в’язничним та становим канцеляристом, пропрацювавши тут до 1865 року. Тож вочевидь, що самою долею була уготована їх вікопомна зустріч. Стара листівка, видана у паризькому видавництві Словчанського доносить до нас фасад Бобринецького театру – продовгуватої, начебто залізничний потяг, споруди, де у 1863 році (рік таємного Валуєвського указу про заборону української мови) і було поставлено дебютну драму Кропивницького «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (пізніше перейменована в «Дай серцю волю, заведе в неволю») за участі молодого Тобілевича в якості актора. Драма була написана колоритною сільською мовою, персонажів виписано з особливою любов’ю, що було непритаманним тодішній драматургії, минуло лише два роки, як селянство звільнилося від кріпацтва…
foto
Але, віддавши належне Бобринцю, повернімося до Єлисаветграда. «Це було одне з найкультурніших міст на Херсонщині. Сюди щороку на багатолюдні ярмарки приїздило чимало мандрівних труп… Це викликало інтерес до театру, сприяло виникненню місцевих аматорських колективів, з-поміж яких найвідомішим став гурток, очолюваний М. Кропивницьким та І. Тобілевичем», – пише у книзі «Мої спомини» відома українська просвітянка Софія Русова. Про економічний розквіт міста можуть свідчити рядки із «Полного географіческого описания нашого Отечества» (том VІІ) під загальним керівництвом славнозвісного мандрівника П. Семенова-Тяншанського (СПБ, 1903): «У місті діяло близько сорока навчальних закладів, у тому числі чоловіча та жіноча гімназії, земське та реальне училища, тут було з десяток книжкових лавок, кілька друкарень та шість бібліотек. Працювали окружний суд, відділення державного банку та міський громадський банк, чимало торгівельних закладів із загальним обігом до 10 мільйонів рублів. У місті влаштовувалися чотири ярмарки, велася торгівля хлібом, вовною. Близько двохсот фабрик і заводів виробляли товарів на суму понад 6,5 мільйонів рублів на рік…» Тож громада потребувала свого театру, споруда якого була повністю збудована у 1867 році за проектом та безпосередньої участі непересічного військового архітектора полковника Георгія Трамбицького. За мемуарним свідченням редактора петербурзького, після 1917-го – і паризького, «Нового сатирикона», Дон-Амінадо (Амінадава Шполянського) «театр був пофарбований у яскраво-рожевий колір, на фронтоні золотими літерами так і зазначено: «Храм Мельпомени»… Далеко не кожне губернське місто могло похвалитися такою неперевершеною спорудою «зимового» (так зазначено на окремих листівках) театру, як тогочасний повітовий Єлисавет… Доки Кропивницький у своєму постбобринецькому творчому періоді відточував власну лицедійську майстерність у драмах, музичних виставах, комедіях і операх, осягнувши весь театральний діапазон на сценах Києва, Харкова, Одеси, зрештою, ставши членом «Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів», а Іван Тобілевич переймався господарськими справами на власному хуторі, встигнувши поховати дружину, котра у 1881-му померла від туберкульозу, народивши чотирьох дітей, та «засвітитись» власною участю у таємному єлисаветградському гуртку народників (псевдонім Карпенко-Карий він отримає, лише вступивши до трупи М. Старицького 1883-го, тоді ж і напише дебютну драму «Чабан», перейменовану згодом на «Бурлака»), ця прекрасна сцена все-таки була віддана здебільшого заїжджим гастролерам…
Відомо більше півдесятка філо­карткових видань з видами міського театру. Найбільш ранньою є листівка із так званої «блакитної», за відповідний колір паперу, серії М. Я. Варшавського (Granbergs K. A. Stokgolm), що запо­чатко­ва­на ще напри­кінці ХІХ сто­літ­тя. На фа­са­ді споруди ми можемо бачити чотири прапори, що, найпев­ніше, свід­чить про зустріч там високих гостей. Найвірогідніше, що віддрукована вона зі старого негатива часів відвідин міста імператором Олександром ІІІ. На цій поштівці, відправленій у 1900 році до станції Павлиш Хар­ківсько-­Миколаївської залізниці (Її Високоблагородію Марії Миколаївні Байдак) до всього ще й можна простежити окремі типажі тодішніх театралів, з-поміж яких на передньому плані виріз­няється гімназист (реаліст?), а далі помічені фігурки чиновних та більш заможних городян. Цікавою видається також листівка «Зимовий театр» (без зазначення видавця), де ми можемо спостерігати саме зовнішнє убрання театру, досконалість ліпнини на фронтоні та наявність скульптурної групи із трьох фігур на самому даху – найвірогідніше Талії, Терпсихори та Мельпомени. Багато нині говорять про цю скульптурну групу, що вочевидь існувала нетривалий час, але більш детального її зображення автор досі ще не зустрічав. Не менш цікавими є зображення споруди театру видання книжкового магазину І. Золотарьова та контрагентства друку О. Суворіна (Москва), що дають можливість оглянути об’єкт нашої уваги з різних боків, а також його господарські прибудови, бруківку театральної площі, афішні тумби, дерев’яний паркан довкола та найближчі будівлі…
(Продовження в наступному номері.)
Володимир МОГИЛЮК
*Олександр Суворін – відомий російський театральний критик, драматург, редактор журналу «Новый мир», директор імператорського Малого театру,найбільший тогочасний книговидавець та книготоргівець, а в останні роки і найбільший видавець поштової листівки.

Бібліотека філія №2 ім. І. К. Тобілевича


Слайд-презентація, присвячена І.К. Тобілевічу і 

кіровоградській бібліотеці-філії №2, яка названа на честь 

митця

Хутір Надія


Державний музей-заповідник І. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія» створений на території садиби, шо належала визначному драматургу, театральному діячеві кінця 19 — початку 20 cт. І.Карпенку-Карому (Тобілевичу).
Садибу закладено в 1871 р. батьком драматурга К.Тобілевичем і названо іменем його дружини Н.Тарковської. Згодом І.Карпенко-Карий обирає садибу постійним місцем проживання.
Спочатку сім'я Тобілевичів вела тут скромне власне господарство. З того часу і збереглися «Батькова хата» та стара чумацька криниця. Після повернення з трирічного політичного заслання, навесні 1887 року Іван Карпович оселяється на хуторі і вирішує перетворити його на мальовничий куточок рідної природи — за його власним висловом «оазис в степу».
Н. Тарковська
На хуторі Надія ним написано 11 п'єс із 18, які увійшли в золотий фонд національної класичної драматургії. Це «Сто тисяч», «Хазяїн», тут же були написані ним історичні драми «Сава Чалий», «Гандзя» та інші.
У садибі у різний час проживали Микола Садовський, Панас Саксаганський, М. Садовська-Барілотті. Тут зустрічалися талановиті митці М.Заньковецька, М.Кропивницький, М.Старицький та багато інших відомих театральних діячів, письменників, художників.
До комплексу садиби входять: батьківська хата, меморіальний будинок, приміщення літературно-меморіального музею, парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва площею 11 га та ставок. Встановлено пам'ятник-погруддя І. Карпенка-Карого. Нині тут постійно проводяться традиційні театральні свята «Вересневі самоцвіти».
Неподалік хутора, на Карлюжинському кладовищі, похований Іван Карпович, а також члени його родини.
1956 року «Хутір Надія» оголошено державним заповідником-музеєм. Відтоді заклад працює на правах відділу обласного краєзнавчого музею. Його унікальність відзначена багатьма видатними діячами української культури, серед яких Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук тощо.
У 1970 році, під час святкування 125-річчя від дня народження Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) за участі найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», яке з 1990 року стало Всеукраїнським.
У 1982 році, до 100-річчя заснування українського театру корифеїв, відновлено будинок драматурга, що був зруйнований 1944 року. Напередодні відзначення 150-річного ювілею драматурга в ньому відкрито нову театрально-літературну і меморіальну експозицію.
У заповіднику-музеї «Хутір Надія» експонується біля 2 тисяч предметів, значна частина з яких передана сім'єю Тобілевичів-Тарковських.
Щорічно «Хутір Надія» відвідують понад 4 тисячі гостей з різних регіонів України та зарубіжжя.

понеділок, 3 вересня 2012 р.

Коротка інформація про І. Карпенка-Карого

При народженні:Тобілевич Іван Карпович
Псевдоніми, криптоніми:Карпенко-Карий, Гнат Карий
Дата народження:29 вересня 1845
Місце народження:с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії
Дата смерті:15 вересня 1907 (61 рік)
Місце смерті:Берлін
Національність:українець
Мова творів:українська
Рід діяльності:драматург, актор, театральний діяч
Роки активності:1884–1907
Жанр:комедія, трагедія, драма

Хронологія життя


Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єсиТ.Шевченка «Назар Стодоля»).
Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.
Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.
1864 — на службі в повітовому суді.
1865 — переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 — одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.
1881 — втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.
1883 — в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.
1883 — одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.
1884 — заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
1886–1887 — опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
1886 — у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.
1887 — отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 — з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.
1890 — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 — склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 — написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.
1900–1904 — створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 — захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

1902-1907 роки життя у фотографіях



1902

У 1900 р. І. Карпенко-Карий написав комедію "Хазяїн". Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. І. Франка вважав, що автор змалював "грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян", відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.
Перші вистави "Хазяїна" пройшли на початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: "Я сам бачу, що це найкраща моя комедія..."
У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала назву "Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької".
У той час, коли ідейно-художній рівень багатьох труп був низьким, корифеї українського театру вбачали в об'єднанні кращих сил один із засобів збереження справжнього мистецтва.
Гастролі об'єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.
У липні - серпні 1902 р. трупа виступає в Харкові. Фото, яке тут подаємо, виготовлено саме в цей період, під час харківських гастролей.

1903

Літній сезон 1903 р. трупа корифеїв розпочала також у Харкові. Справи йшли добре. Особливим успіхом користувались вистави комедій І. Карпенка-Карого "Сто тисяч" і "Хазяїн".

Наближалося свято відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві, на яке трупа одержала запрошення. І. Карпенко-Карий переживав тоді щасливі дні, радів, що його п'єси йдуть на сцені й високо оцінені театральною критикою. Він сповнений нових творчих задумів...
Ця фотокартка відбила піднесений настрій драматурга, його оптимізм, енергію.

1904

   

Це другий з двох знімків, надісланих І. Карпенком-Карим до Полтави. "Я був хворий, і стан мого здоров'я одбивсь на портреті", - писав автор.


 1905

Г. Карпенко-Карий все частіше скаржився на недуги. Час. від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.
Це один з останніх фотопортретів видатного драматурга.

1907

Здоров'я І. Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половиш січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту, Та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія - на відомого берлінського професора Боаза.

19 серпня П. Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер.
Цей, недавно знайдений рідкісний знімок письменника зроблений на хуторі Надія після приїзду його з Ялти (літо 1907 р.). Виснажений тяжкою хворобою, він все ще сподівався повернутися до театру, до праці...

1889-1896 роки життя у фотографіях


1889

80-і роки - початок літературної діяльності І. Тобілевича, Він так добре знав народне життя, що сюжетів не доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання "Новобранець"(1881), яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів Шевченкового "Назара Стодолі" - Гната Карого. (Згодом він почав виступати під псевдонімом Карпенко-Карий). Та справжнім його покликанням стала драматургія. Вже драмою "Бурлака" (1883) він прорубав, за висловом І. Франка, "добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі" тодішнього суспільства. Одна за одною з'являються драми "Підпанки" (1883), "Наймичка"(1885), "Безталанна" (1886), комедії "Розумний і дурень" (1885), "Мартин Боруля"(1886), "Сто тисяч" (1889)... Драматургія І. Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу другої половини XIX ст.
Автора помічає передова критика, зокрема І. Франка. Між письменниками встановлюються творчі та особисті дружні стосунки.
Цей портрет виготовлено на прохання І. Франка.

1890

Давня дружба єднала І. Карпенка-Карого з лікарем О. Михалевичем. Коли у 1884 р. створений ними гурток було розгромлено, багатьох його учасників кинули до тюрми. Після майже дворічного слідства найактивніших гуртківців було вислано. І. Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія. 
Наприкінці 1888 р. гласний нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.), і І. Карпенко-Карий стає актором-професіоналом - працює спочатку в трупі М. Садовського, а пізніше, прагнучи об'єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із П. Саксаганським, очолює "Товариство російсько-малоросійських артистів".
У 1890 р. брати Тобілевичі під час гастролей у Єлисаветграді часто бачилися з О. Михалевичем. На згадку про ці зустрічі вони й сфотографувалися.

1890

І. Тобілевич у ці роки багато працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких різнопланових ролях, як возний ("Наталка Полтавка"), Калитка ("Сто тисяч"), Пузир ("Хазяїн"), Назар ("Назар Стодоля") та інші.
Зростає популярність І. Карпенка-Карого-драматурга. У листопаді 1890 р. редакція львівського журналу "Зоря" звернулася до нього з проханням надіслати кілька своїх п'єс, а заодно й фотопортрет.
І. Карпенко-Карий одержав листа, перебуваючи в Петербурзі, де тоді гастролювала трупа. Відповідаючи на нього 27 листопада 1890 р., він обіцяв вислати "Мартина Борулю" і "Сто тисяч", ділився своїми думками про сучасний стан українського театру і між іншим зазначив: "Фотографію вишлю незабаром".
Через якийсь час до редакції "Зорі" надійшов цей знімок.

1896

Вистави трупи братів Тобілевичів мали великий успіх. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський закликали акторів об'єднатися в одному товаристві. Саме їх трупа й стала тим творчим осередком, у якому пізніше зійшлися корифеї українського театру.
Актори багато гастролювали по Україні та за її межами. З 7 листопада по 22 грудня 1896 року трупа перебувала в Кишиневі. Тут і вроблена ця фотокартка. Зберігся її оригінал з написом І. Карпенка-Карого на звороті: "Наташі Садовській від дядька Івана Тобілевича. 1897 р. 11 февраля. Єлисаветград".
То був час найбільшого розквіту творчості драматурга: майже щороку він писав нову п'єсу, виношував задуми таких мистецьких шедеврів, як "Хазяїн", "Суєта", "Сава Чалий", що міцно ввійшли до репертуару українського реалістичного театру.

1867-1882 роки життя у фотографіях



1867

   З дитячих літ мріяв І. Тобілевич про театр, і коли в містечку Бобринці, де юнак служив писарчуком у різних повітових установах, утворився аматорський драматичний гурток, він став одним з найактивніших його учасників Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), щоб подивитися "Наталку Полтавку" у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського "Отелло" за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі...
1865 р. І. Тобілевича перевели у Єлисаветград на посаду секретаря повітової поліції. Тут він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті. Навколо І. Тобілевича починає групуватися демократично настроєна молодь.
Це чи не найперший з відомих фотознімків І. Тобілевича. Неприродна поза, застиглий погляд юнака, а особливо бутафорія фотосалону місцевого майстра свідчать про пересічний рівень фотомистецтва в тодішньому провінційному місті. Проте фотокартка була дорогою пам'яткою в родині Тобілевичів.

1868

     Одна з маловідомих фотокарток. На ній - І. Тобілевич і його молодший брат Микола, тоді учень Херсонської гімназії, згодом знаменитий актор, театральний діяч М. Садовський.
Фотографія датована 1868 р., коли І. Тобілевича було переведено з Єлисаветграда до Херсона. Маючи справу ві скаргами, протоколами, він замислювався над долею простих людей, зокрема бунтарів-арештантів: показати б на сцені такого шукача правди й волі!
В Херсоні І. Тобілевич познайомився з учителем гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і приятелем Т. Шевченка. Вчитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. "Губернские очерки" М. Салтикова-Щедріна, "Отечественные записки", "Колокол", перечитувані тут І. Тобілевичем, доповнювали похмуру картину добре знаної ним пореформеної дійсності.
"Під впливом Пильчикова,- згадує С. Тобілевич - дружина драматурга, - прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце.
Оці зібрання у Пильчикова - то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя".


1871

   У Херсоні І. Тобілевич працював недовго. Захворівши на малярію, 1869 р. він повернувся до Єлисаветграда. Тут, за участю вчителів реальної школи, І. Тобілевич заснував новий драматичний гурток, у якому ставились російські та українські п'єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов'язком засобами мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали. Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.
1882

  Аматорським виставам І. Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді ставляться п'єси 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського та інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.
Наприкінці 70-х років І. Тобілевич знайомиться з лікарем О. Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Репутація політична неблагонадійного (відбував заслання в Сибіру як народник) зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Першим товаришем, близьким другом О. Михалевича став у незнайомому місті І. Тобілевич. Разом вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читалась заборонена література, зокрема твори К. Маркса, Ф. Енгельса, роман М. Чернишевського "Що робити?", вірші Т. Шевченка.
Власті давно вважали І. Тобілевича особою неблагонадійною. 4 жовтня 1883 р. за наказом міністра внутрішніх справ його було звільнено з посади секретаря єлисаветградської міської поліції. Пізніше І. Франка влучно скаже з цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.
До нас дійшла одна з фотокарток цього періоду. Таким знали І. Тобілевича численні друзі, його сучасники.

Сюжет до 165-річчя з дня народження І.К.Карпенка-Карого


9 вересня 2010 року на телеканалі ІНТЕР в новинах вийшов сюжет до 165-річчя з дня народження І.К.Карпенка-Карого. В сюжеті показані кадри з фільму «Іван Карпенко-Карий. Тобілевич» із серіалу «Гра долі» і коментар кінорежисера Василя Вітра.

Вистава "Чумаки"


Фільм-вистава "Сто тисяч"


Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка. 
Режисер: Гнат Юра, Віктор Іванов. 
Актори: Дмитро Мілютенко, Гнат Юра, Іван Маркевич
Фільм-вистава за однойменною п'єсою І. Карпенка-Карого в постановці Київського Академічного Українського драматичного театру ім. І.Франка.

Кінофільм "Хазяїн"


Випущено: Укртелефiльм, 1979
Постановник: Олекса Ріпко
Мова: українська

Актори:
Пузир - Борис Мірус, Феноген - В. Максименко (нар. арт. УРСР), Марія Іванівна - Н. Доценко, Соня - Таїсія Литвиненко, Золотницький - Б. Романицький (нар. арт. СРСР), Калинович - Б. Козак, Ліхтаренко - Федір Стригун (засл. арт. УРСР), Зеленський - П. Голота, Куртц - Б. Кох, Маюфес - Б. Антків (засл. арт. УРСР), Петро - А. Кириленко, Дем'ян - Ю. Брилинський, лікар - А. Тимошенко (засл. арт. УРСР), урядник - В. Сухицький

неділя, 2 вересня 2012 р.

Героїко-романтичні драми і трагедії



Особливу сторінку творчості І. Карпенка-Карого становлять його історико-романтичні п'єси — драма «Бондарівна», комедія — жарт «Паливода XVIII ст.», мелодрама, яку автор називає драматичною поемою, — «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», драма «Гандзя», трагедія «Сава Чалий».
П'єси Карпенка-Карого на теми з історичного минулого України належать до творів романтично-побутової драматургії, яка насамперед орієнтувалася на театральність, яскраву видовищність. У цьому виявилася давня традиція музично-драматичного українського репертуару, основу якого становили п'єси І. Котляревського, Я. Кухаренка, В. Александрова, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка.
Романтична школа в найкращих її проявах багато зробила для розвитку українського театру, виховавши плеяду великих акторів, які своєю геніальною грою лишили помітний слід в історії української культури. Ніби відтіняючи «драми стяжання», «глитайські» душі і характери, вплетені в рух «хазяйського колеса», основою дії більшості п'єс цього плану І. Карпенко-Карий робить героїчну, саможертовну боротьбу кращих синів України за визволення проти польської шляхти, боротьбу, що незабаром вилилась у могутній всенародний рух — визвольну війну 1648—1654 років. Це великою мірою надавало характерам, драматичним колізіям, вчинкам персонажів понад особового сенсу. І першою в цій шерензі стоїть «Бондарівна».
Події п'єси відбуваються у XVII ст. Палкими патріотами, людьми високих моральних якостей виступають у драмі старий козак Гнат Бондар і його дочка Тетяна, козацька вдова Марія, мужній запорожець Тарас, «запорожці і народ, з косами, ціпами і рушницями»,— як говориться про них у ремарці. Саме вони протистоять «вельможному пану» старості, його прибічникові шляхтичу Герцелю, іншим панським посіпакам і народним кривдникам.
Драматична інтрига п'єси — любовного, інтимного плану. Дочка козака Бондаря, Тетяна Бондарівна, зачарувала своєю красою і незалежною, гордою вдачею козака Тараса, що прибув із Запорозької Січі з важливим завданням до її батька, і односельчанина, молодого парубка Дениса, і шляхтича Герцеля, і, нарешті, самого пана старосту — польського графа Миколу Потоцького. Якщо Тарас і Денис ставляться до дівчини щиро, з глибокою і відданою любов'ю та шанобою, то староста і Чеслав Герцель готують її викрадення і мріють ґвалтом заволодіти неприступною красунею. Високі, сильні і чисті почуття протистоять ницим пристрастям, розбещеності і жорстокості. Ця інтрига допомагає драматургові створити яскраву, колоритну картину тогочасної доби, показати гострі історичні зіткнення, напружену драматичну боротьбу двох станів: польської шляхти і українського селянства та козацтва.
Незважаючи на романтичне забарвлення, в подіях, як і в людських характерах, змальованих І. Карпенком-Карим, немає нічого незвичайного, надуманого чи надприродного. Тут уже повною мірою виявляє себе романтизм нового типу, в якому винятковість характерів, драматичних ситуацій має обґрунтування як соціальне, так і психологічне. Драматична напруженість п'єси зумовлена складним історичним часом напередодні визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Саме тоді точилася жорстока боротьба козацтва, яке очолювало народні маси, з польською шляхтою, з Туреччиною. Не про особисті, а про всенародні інтереси говорять, ними живуть герої — українці у драмі«Бондарівна».
«Шляхетська» мораль, щодо хлопів особливо, вимальовується у найогидніших проявах: і як мораль жорстокого ґвалтівника — завойовника, і як панського прислужника, лакизи.
Злочин здійснюється: Герцель викрадає дівчину і замикає у мисливському будиночку старости в лісі. Козаків, що могли б перешкодити викраденню, споює у шинку Мордохай, додавши сонного дурману в горілку. Та слідом за злочином гряде кара. Селяни й козаки, що їх привів Тарас, оточують будинок. Староста в безсилій люті стріляє у непокірну і вже недосяжну красуню.
У п'єсі, особливо в розв'язці, є чимало мелодраматичних моментів. І саме це, мабуть, викликало гостру критику І. Франка на адресу драматичних персонажів п'єси. Взагалі погляд на першу романтичну драму Карпенка-Карого виразно засвідчує, що історичному тлу подій, всій атмосфері суспільного життя на Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 років автор віддав значно більше уваги, ніж драматичному любовному конфлікту, виписав їх ретельніше. Тло подій виявилося яскравішим і значнішим, ніж портрети головних персонажів.
Продовженням мотивів «Бондарівни» стала драма «Лиха іскра поле спалить і сама щезне». Події в ній автор відносить знову-таки до багатого драматизмом XVII ст. Власне історичних подій у п'єсі нема, — є лише розповіді про них. Згадуються походи козаків на турків і татар з метою визволення полонених братів з неволі, підпалення міст Кафи і Скутара, йдеться про політичні відносини між Туреччиною, Угорщиною і Молдавією; про новий похід Січі «за святе діло», в якому брали участь і герої п'єси. І хоча прямо ці події ніде не змальовано, а подано засобом ретроспекції, — усе ж саме вони коригують стосунки і поведінку героїв, визначають їхні взаємини і вчинки, розкривають характери.
Серед персонажів п'єси є й мужні оборонці Вітчизни, яких звеличила й загартувала свята справа (полковник Платон, Данило Гордієнко), є й зневажені у своїх честолюбних і властолюбних мріях козаки (Юліан), є просто жорстокі пройдисвіти без жодних моральних засад (Юліанів джура). Складну інтригу замислює Юліан: підступно вбити Данила, одружитися з його нареченою — сестрою полковника Платона, згодом прибрати зі свого шляху його самого і стати повновладним господарем багатого маєтку. Плани здійснюються лише частково, і в кінці п'єси жорстокого честолюбця викрито. Багато лиха наробила іскра, але щезла й сама.
Історичні події у п'єсі подано як певне тло для розкриття стосунків особистих, любовних, родинних; саме останні складають драматичну інтригу, виводячи на перший план етичні й моральні проблеми. Утверджуються високі патріотичні поривання, а також почуття дружби, побратимства, вірності в коханні.
Найвищим зразком історичної героїко — романтичної драматургії І. Карпенка-Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія «Сава Чалий». Першим високу оцінку твору дав І. Франко, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною.
Робота над твором тривала довго — понад рік. Почавши трагедію взимку 1898 р., автор лише навесні 1899 р. закінчив її (надрукована п'єса цього ж року в журналі «Киевская старина», т. VIII—IX).
Працюючи над цією «штукою широкого змісту», Карпенко-Карий у листі до сина Пазара (від 25 лютого 1898 р.) зауважував, що «сидить і читає історичні матеріали». І справді, листи, спогади сучасників, а головне, текст драми засвідчують широку обізнаність автора з історичними джерелами і насамперед з оповіданнями Антонія І (Ролле) «Савва Чаленко. Из истории гайдамаччины прошлого века», видрукувані з приміткою «Перевод с польского» в «Киевской старине» за 1887 рік, з працею М. Костомарова «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» та ін.
Традиційно і ця трагедія Карпенка-Карого починається з просторої експозиції — численних розповідей селян і гайдамаків про безчинства польської шляхти по селах, про зростання податей і форм одробітку, про наругу і жорстокість, що її чинять визискувачі над простим людом.
Картини селянського лихоліття доповнюють дві трагічні оповіді жінок — селянок про те, «що діється в Немирові»: перша жінка розповідає про страту Жезніцьким її єдиного сина — шевця Гуски, друга — про спалення батьківської хати, розправу над сім'єю. Все свідчить, що чаша народних страждань, мук і терпінь переповнилася. Селяни вирішують пристати до гайдамацького коша у Чорному лісі, «і поки смерть не скосить, косити її», бо «таке трикляте життя, що жалкувать не варт».
У першій дії окреслюється (спочатку в розмовах персонажів) і постать Сави Чалого. Відгукуючись на слова Гриви «А Сава митець!», козак Медвідь уточнює: «Запорожець, та й запорожець, бра, не кожний з ним зрівняється. Вчений сильно: учився, кажуть, в Києві у братстві. Його й на Січі поважають, там і батько його старий в повазі був» [2, 214]. Той же Медвідь, з якого, за словами гайдамаків, «добрий був би ватажок», людина розумна і досвідчена, помічає, що саме ім'я Сави стало ніби символом гайдамацького руху, непокори, бо наводить страх на панів. «Пани тут всі навколо тільки Сави Чалого бояться, — каже він, — а наш брат їх ні краплі не страшить, так вже привикли всіх вважать за бидло!».
Та коли ім'я Сави стає грізним символом помсти панам за злочини, то носій його, виявляється, не хоче, всіляко уникає боротьби. Порятунок для рідного краю Сава Чалий вбачає не в боротьбі (польське військо сильніше, краще організоване і озброєне, і його простим селянам, хлопам не подолати), а у втечі з рідних земель («Стару Україну треба покинуть всім і заснувати нову на вільних козацьких степах біля Лугу Великого, за порогами понад Дніпром»).
Сава говорить про необхідність призбирувати сили, «здержувати себе». Якщо побратим його Гнат Голий активно бореться проти ворогів, використовуючи для цього кожну слушну хвилину, — то Сава більше розмірковує й пояснює свою позицію, виголошуючи широкі патетичні монологи. Таким, зокрема, завершується перша дія:
«О, коли б я мав тепер сто рук і в кожній міг тримати десять шабель, щоб заплатить гордині і покарать її пиху, то і тоді б, здається, ще не вдовольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!» [2, 224].
Незважаючи на піднесеність, урочистість цієї клятви (а може, саме через неї), вона викликає менше довіри, ніж прості й зрозумілі вказівки Гната.
Крізь пишномовність Сави прозирають честолюбство і самохвальство, що, в свою чергу, приховують невпевненість у собі, в своїй справі. їх відтінює простота Гната, що виростає з упевненості, віри в себе й товаришів, нехтування — аж до повного забуття — власними інтересами, підпорядкування їх загальній справі.
Саме через цю відсутність честолюбства у Гната (козак — нетяга навіть думки про якісь власні інтереси, гроші, чини з огидою, зневагою відкинув би) ми не маємо в трагедії мотиву боротьби за власну долю — мотиву, такого типового для історичних хронік чи історичних трагедій. Таким чином, ніщо у драмі не відвертає уваги від теми боротьби народу за волю, за гідне людське життя.
Друга дія трагедії переносить нас у польсько-шляхетський табір. Тут ім'я Сави у всіх на вустах: спіймані гайдамаки один за одним називаються цим іменем і гинуть у страшних тортурах. Легенда про Савину відвагу, силу духу набувають дедалі більшого поширення і переконливості; зростає напруження і неспокій, навіть страх у таборі польської шляхти: «Ми двох вже Сав на палю посадили, — говорить Потоцький, — одного вслід за другим; а через день піймався третій гайдамака, і Савою себе він теж назвав! Тепер мовчить, як кажеш, і ми не знаємо, хто він!» [2, 226].
Щоденна «кривава праця» деморалізує шляхту. Без шаржування, перебільшень змальовує Карпенко-Карий «бенкети під час чуми» — народного повстання, як виплід розгнузданості польських панів.
Серед різних типів польської шляхти виділяється постать Шмигельського — людини, якій повсякчасне жорстоке знущання з хлопів не до душі і якого Потоцький величає «знаменитим оригіналом». Шмигельський пояснює свою позицію політичною далекоглядністю: «Поки ж на Україні будуть кривди проти поспільства, якими б муками народ ми не карали, не діждуться спокою не тільки наші діти, але й онуки наші!». І саме «доброму» Шмигельському щастить привести Саву Чалого під корогву Потоцького, переконавши ватажка, що таким шляхом він допоможе встановити мир і спокій в Україні. Він щиро вірить у те, що коли лицаря Саву Чалого «привернуть... на панську руку», для помочі Потоцькому, то можна «лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух».
Тонко і психологічно глибоко передає Карпенко-Карий вагання Чалого. Розмовляючи зі Шмигельським, заперечуючи йому, Сава іронізує з наївних мрій шляхтича. Його ясний і здоровий розум несамохіть розриває плетиво слів («Умови?! Ха-ха! Які з панами там умови? [...] За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ловить і віддавати на палі!» [2, 248].
Прочитавши листа від Потоцького, в якому йому обіцяно високі привілеї, він ще раз востаннє з жахом запитує себе: «Що ж це зі мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю!» Та Шмигельський і тут заспокоює його: «Тобі дають такі умови, яких би ти й війною, певне, не добув, і ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити від руїни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю ізвинь гніздо, не хочеш рід свій повести на щастя і добро усьому краю?! Ну так скажи ж, чого ти хочеш?» [2, 249].
Схвильований монолог Сави Чалого в кінці другої картини третьої дії підсумовує всі сумніви і вагання. Герой зважився «достати берега другого», і там, з панами, «рятувати віру, народ і край від нової руїни». Заколисуючи совість, він кається і запевняє: коли помилився — «спокутує гріх свій кровію». Безповоротність жахає Саву, і він багато разів говорить про своє повернення, покуту. Але непоправне сталося — честолюбство і невіра в народні сили, панська підступність та наївні утопічні мрії про злагоду в уярмленій і нещадно гнобленій країні приводять до спалаху протесту і загибелі найкращих синів народу.
У творі органічно поєднано морально-людський і соціально-історичний аспекти зображення особи; Карпенко-Карий створив багатогранний образ, притаманний новітній суспільній драмі. Підкреслюючи гостру актуальність історичної п'єси, І. Франко писав: «... Твір, гідний стати у ряді архітворів нашої літератури, се «Сава Чалий», трагедія з XVIII в., основана на часах занепаду і хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі до здійснення.
Незважаючи на історичний колорит, сим разом ухоплений автором дуже добре, драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства, і покотилася по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегатів до служіння своєму народові і його кровним інтересам».
З позицій свого часу драматург розв'язує також проблему «народ і вождь». Герой здатний стати ватажком, лише коли він глибоко проймається інтересами й турботами народу. Сава, освічений і шанований за розум і сміливість, ім'я якого було символом
народної боротьби, безжалісно позбавляється довіри мас, коли вони зрозуміли його нерішучість, його вагання.
У героїко — романтичному дусі змальовано драматургом бурхливі перипетії боротьби; трагіко-романтичними є сцени з безіменним гайдамакою, який, приречений на люту смерть, знущається з панів і самого гетьмана; сцена загибелі Сави Чалого від рук колишніх побратимів; сцени — розповіді про панську розправу з селянами в Немирові, про гайдамацькі напади. Трагічне відлуння цих подій лягає на Саву Чалого — козака в думці, пана в душі. Героїчною є маса селян і гайдамаків, що ведуть тяжку, криваву, затяжну боротьбу з військом, урядом, панами. Трагізм їхнього становища — жорстоко гноблених, цькованих, зраджених своїм ватажком, злютованих лише своїми стражданнями й муками, на яких ополчилися і шляхетська Польща з її військом, гетьманом, владою, і російський царизм, навіть запорозька козацька старшина — перевищує всяку міру страждань і робить повсталу народну масу воістину величною.
Численні образи селян, запорожців, гайдамаків, шляхти виразно індивідуалізовані. Гострим розумом, проникливістю і спостережливістю, високою відповідальністю за загальну справу відзначаються Медвідь, Грива, Кравчина; рішучістю, відчайдушною сміливістю, умінням оцінити обстановку — запорожці.
При такому змалюванні рядових героїв знімається уявлення про винятковість постаті ватажка. Зіставленням Сави Чалого і Гната Голого, яке, по суті, ведеться від першої появи побратимів у п'єсі, І. Карпенко-Карий утверджує свою концепцію народного героя, ватажка, вождя. Однак і образ Гната, поданий драматургом у становленні, не є ідеальним. Його програма — бити панів, викорінювати ненависну шляхту скрізь по Україні — ще не повна і не завершена, їй бракує позитивного начала. Гнатові, ватажку в боях, ще тільки належить стати справжнім народним керівником, якщо ворожа куля чи шабля залишить йому таку можливість.
Таким чином, і надмірна розважливість, обережність, зайві і невчасні «теоретизування» Сави, й імпульсивність, нестриманість, гарячковість Гната, що діє без певної програми, не дають права визнати їх справжніми вождями. І це теж певна ознака новоромантичного твору.
Відзначаючи високі художні прикмети трагедії «Сава Чалий», ми не можемо залишити осторонь питання композиції твору. Зовнішнє коло драматичного конфлікту (боротьба українського народу зі шляхтою) і внутрішнє (злочин і трагедія ватажка повстанців Сави Чалого) органічно злилися, не поступаючись тут у силі і значущості одне одному. Драматург виявив те високе почуття співвимірності і доцільності, що відзначає справжній художній твір. Ним і стала романтична трагедія «Сава Чалий».
У 1902 р., вже після створення «Сави Чалого», з-під пера Карпенка-Карого виходить ще одна романтична драма на історичну тему — «Гандзя», твір, який зазнав суперечливих оцінок — від рішучого засудження до схвалення й навіть захоплення. Драма довгий час не була предметом літературознавчого дослідження й у повоєнні роки не входила до видань творів драматурга.
Якщо в «Бондарівні» чи в трагедії «Сава Чалий» в основу сюжетів лягли історичні пісні, то тут авторові прислужився історичний факт, взятий з праці М. Костомарова «Руина. Гетманства Брюховецкого, Многогрешного и Самойловича (1879—1880)». Як відомо, терміном «Руїна» позначався період української історії 1663—1687 рр. М. Костомаров, досліджуючи цей період, згадує про бранку — українку красуню Гандзю, яка у вирі складної боротьби переходить з рук до рук.
Карпенко-Карий, розгортаючи сюжет драми, показує героїню у складних життєвих перипетіях: Гандзя потрапляє до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, від нього переходить до димерського полковника Пиво-Запольського, знову повертається до Дорошенка, який дарує її турецькому падишахові, по дорозі її викрадає осавул Ханенко і ховає в Білоцерківській фортеці. Ханенко ж убиває Пиво-Запольського, якого Гандзя покохала, прийнявши заради нього католицтво. Кінчає життя самогубством і Гандзя.
Герої твору називають Гандзю «прекрасною, як сама Україна». Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що в драмі Карпенка-Карого образ нещасливої красуні, яка зазнає численних зазіхань, має символізувати Україну.
На початку XX ст. в «театрі корифеїв», а згодом театрі М. Садовського п'єса мала великий успіх, вважалася одним з найкращих, яскравіших творів побутово-романтичного театру, драмою, яка захоплювала своєю видовищністю.
Нині, зі значної історичної відстані, творчість І. Карпенка-Карого особливо виразно являє свій дивовижний обшир і глибину. У статті некролозі І. Франко писав: «Чим він був для України, для розвою її громадського й духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори...
Цілісність драматичної творчості Карпенка-Карого наповнює нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».
Давши високі художні зразки в усіх класичних жанрах — драми, комедії, трагедії — Карпенко-Карий у кожному творі порушував серйозні проблеми свого часу — політичні, соціальні, морально-етичні, навіть економічні, широким і впевненим пензлем малював картини суспільного життя в їх найсуттєвіших проявах і тенденціях.
В українській літературі межі століть саме він став творцем новітньої суспільної драми. Драматурга по праву можна поставити в один ряд із його видатними сучасниками — Р. Гауптманом, Б. Шоу, Г. Ібсеном, Г. Мірбо, Л. Толстим. Цих митців за всієї індивідуальної своєрідності чи тональності єднає спільна манера — за окремим, частковим, хоча й характерним, бачити й виявляти важливі й визначальні закономірності життя, його підйоми і спади і, при зовнішніх алогізмах, внутрішню психологічну вмотивованість кожного вчинку персонажа.
Реформувавши українську драму і комедію, надавши їм соціального звучання, І. Карпенко-Карий змінив їх як ідейно, так і структурно. І хоча традиційній інтризі було відведено в ній другорядну роль, а життя суспільне вийшло на перший план, — це не зменшило драматичної гостроти і не ослабило глядацького інтересу до зображуваних подій. Лише амплітуда цього інтересу розширилась — від часткової пригоди до суспільної тенденції.
Україна, зображена І. Карпенком-Карим у його драматургії як у минулому історичному житті, так і на рубежі XIX—XX ст., — це країна повнокровна, сильна, зі своїм шляхом, з виразно окресленим менталітетом. їй і служив він як син свого народу і своєї епохи.