неділю, 2 вересня 2012 р.

Драматургія І. Тобілевича

     Тема «землі» становить кульмінаційну точку драматургії І. Тобілевича, бо вона була найближча йому в розумінні соціяльному (див. його біографію) і в розумінні моральному, цебто вона найщільніше пов'язана з цілим світоглядом його. Українська критика не раз відзначала велику спостережливість І. Тобілевича в галузі аграрних процесів та влучність і соковитість його характеристики нових українських землевласників, що відогравали ролю акумуляторів аграрного капіталу після реформи 1861 року. Дійсно, в п'єсах першої групи І. Тобілевич дуже яскраво відобразив еволюцію цього персонажу, а разом з ним і теми «хазяйського колеса» або землі. Волосний старшина, Михайло Михайлович («Бурлака» 1883 р.) і старший син Окунів,Михайло («Розумний і дурень» 1886 р.), це — здирщики й шахраї невеликого, так би мовити, волосного (районового на сучасну термінологію) масштабу. Вони наживаються, головно, з того, що використовують своє становище (старшина, старший син) та свою здібність до всіляких «комерційних справ»: гендлюють, шинкарюють, орендарюють тощо. В їхньому збагачуванні (капіталістичному рості) ще надто велику ролю відограє особиста вдача їхня та щасливий випадок. В цих п'єсах І. Тобілевича ще не видно закономірного ходу «хазяйського колеса», тут новий аграрій ще не визначив ні системи, ні методи свого безупинного зростання. Тема землі в цих п'єсах ще не поставлена на всю широчінь її. Разом з «героєм» тут ліквідується і його «соціальний еквівалент», його майно, а засоби цієї ліквідації такі ж незакономірні, випадкові, як і засоби набування: ревізія («Бурлака»), штрап («Розумний і дурень») тощо.
     
Герасим Калитка
     Далеко ширше розгортається тема землі в «Ста тисячах» (1890 р.). Герасим Калитка — це вже визискувач повітового масштабу: сьогодні в нього 200 десятин, я завтра буде 450, бо він неодмінно привласнить той круглий шматочок (250 десятин), що його панок Смоквінов «заложив і перезаложив». І патос у Калитки не той, що у його попередників: ті захоплюються дрібною спекуляцією, шахрайськими вчинками, а Герасим Никодимович — поет земельної власности: «Ох земелько, свята земелько — Божа ти дочечка! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Легко по своїй власній землі ходить»... і т. д. Звичайно й він користується усяким випадком, щоб добути «грошей, грошей, грошей», бо без них «земельки не купиш»; але в нього вже є певна метода визиску, як головного, систематичного засобу наживи: праця в нього починається, «тільки на світ благословиться», а кінчається, коли сонце заходить. При тяжкій праці він не дозволяє робітникові з'їсти зайвий шматок хліба; він максимально економить на витратах на робітню силу, і все ж таки йому здається, що як «настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають». Саме ця сувора експлуатація і жорстокий щоденний визиск і є постійним джерелом його капіталістичного надбання, а випадок з «сотнею тисяч» — це лише нещасливий епізод на переможному шляху нового аграрія. Проте тема землі в «Ста тисячах» ще не виходить за повітові межі.
     

     На всю широчінь ця тема розгортається лише в «Хазяїні» (1900 p.). Терентій Пузир — це вже хазяїн того масштабу, що про нього лише марить Калитка: «їдеш день — чия земля? Калитчина. Ідеш два — чия земля? Калитчина» і т. д. Пузиря вже знають далеко поза своїм повітом, він — мільйонер, у нього вже «орден Станіслава 2-ї степені на шию» і лише «в близьких трьох економіях» — 22 000 кіп пшениці. Тут «хазяйське колесо» вже крутиться з максимальним розмахом. Пузир — це справжній командарм: у нього цілий штат визискувачів різних рангів і фахів, що ретельно працюють за його системою і методою. Один із них, Ліхтаренко, підносить цю систему Пузиреву майже на філософічний ступінь: «Колись, кажуть, були одважні люди на війні: бились, рубались, палили, голови котились з плеч, як капуста з качанів; тепер нема таких страховий і вся одвага чоловіка йде на те, де б більше зачепить... Колись бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних. Як на війні нікого не жаліли — бо ти не вб'єш, тебе вб'ють — так і тут нема чого слини розпускать: не візьмеш ти, то візьмуть з тебе». Пузирева система визиску та наживи значно ширша за Калитчину, а метода — далеко складніша. Правда, Пузир теж не цурається «комерційних справ» (як от фіктивне банкротство Петьки Михайлова, що мусить дати йому за переховування Петькиних отар 20 000 прибутку), але це — дрібничка, це — між іншим. Далеко важливішу ролю в Пузиревій системі відограють такі засоби, як «створіння бідности», цебто пролетаризація селянства через орендування надільних земель, скуповування в голодних місцях худоби й т. інш. Бо саме ці засоби дають йому дешевого робітника і розпирають Пузиреву маєтність до розмірів цілого «герцогства». Одного лише не засвоїв ще Пузир: індустріялізації сільського господарства. На пропозицію пана Золотницького — будувати на паях цукроварню — він відповідає: «Я ще до цього не дійшов». І береться лише постачати буряки на завод. Це, безперечно, помилка: мілійонер-плянтатор 900-х років мусів мати цукроварні, як один з найбільших засобів нагромаджування аграрного капіталу на Україні. В устах Пузиря така відповідь — анахронізм і непослідовність.
     Українська критика правдиво також відзначила, що в розглянутих перед цим чотирьох п'єсах І. Тобілевича тема землі подається однобічно: автор з великою майстерністю і в найменших деталях показав експлуататорів, нову земельну буржуазію і майже зовсім не вивів на кін тих, кого давить це «хазяйське колесо» і чиєю працею воно крутиться: павперизованих та пролетаризованих селян. Епізодичні постаті батраків чи навіть юрби робітників (у «Хазяїні») дуже мало репрезентують цю частину села й зовсім не висвітлюють той другий бік аграрних процесів 90-х та 900-х років, що ще за життя І. Тобілевича вибухав у селянських повстаннях.

1931 р.

Карпенко-Карий Іван (І. Тобілевич). Твори: В6 т.— X.— К., 1931.— Т. 6.— С. 193—195. 

Немає коментарів:

Дописати коментар