Архивариус- Март 2008, №6
«У цій трупі такі обдарування, котрі були б першими і в імператорських театрах… Кропивницькому немає подібних на жодній російській сцені. Немає і актриси, як пані Заньковецька…»
Олександр Суворін*
РОЗДІЛ І. ЖИВОДАЙНЕ ДЖЕРЕЛО УКРАЇНСЬКОГО ПРОФЕСІЙНОГО ТЕАТРУ
Найяскравішою і найславнішою візитівкою нашого міста як дореволюційного, так і теперішнього, його культурним та духовним стрижнем, безсумнівно, вважається театр корифеїв, з якого бере свій початок українське професійне театральне мистецтво, започатковане свого часу такими видатними світочами як Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Саме у Кіровограді на їх честь відбувається найбільший у нашій державі щорічний театральний фестиваль «Вересневі самоцвіти» – святкове і незабутнє дійство, що зазвичай розпочинається з майже приміського мальовничого хутора «Надія», що свого часу дістався Іванові Карпенку-Карому як посаг за першою дружиною Надією Тарковською-Тобілевич. Неперевершений драматург не лише збудував цей хутір, заклавши тут чудовий парк, але й написав тут найкращі свої драматичні твори, що давно вже встигли стати не лише вітчизняною, а й частиною світової театральної класики.
Після хутора Надія свято перекидається на благословенні родючі чорноземи Арсенівки-Веселівки – заповідної Батьківщини Карпенка-Карого, де колись стояла батьківська хата, що, на превеликий жаль, не збереглась, але збереглися будівлі колишньої панської економії, де управителем працював батько класика – Карпо Адамович Тобілевич. Тепер заповідником та створенням музею у споруді тієї економії постійно та настійливо переймається невтомний громадський та літературний сподвижник Віктор Погрібний. Потім святкове дійство «Вересневих самоцвітів» ще зо два тижні триває на сцені театру корифеїв…
Не погрішу проти істини, якщо скажу, що, незважаючи на доволі напружене, як для повітового міста, культурне життя у Єлисаветграді, де свого часу гастролювали Ференц Ліст, Айра Олдрідж, Михайло Щепкін, відомі італійські чародії сцени Франкарді, Пінетті та інші знаменитості, постійно ставилися театральні постанови силами місцевих аматорів, український театральний ренесанс все-таки розпочався в сусідньому Бобринецькому повіті. Саме у невеличкому за тодішніми розмірами місті Бобринці виріс Марко Кропивницький, де він за прикладом своєї мами, котра непогано грала на піаніно та брала участь в аматорських постановках, зробив першу пробу власних сил у лицедійстві. Приблизно тоді ж Бобринецьку повітову школу закінчив Іван Тобілевич (котрий був усього на п’ять років молодшим від Марка Лукича), а по закінченні її влаштувався на роботу в’язничним та становим канцеляристом, пропрацювавши тут до 1865 року. Тож вочевидь, що самою долею була уготована їх вікопомна зустріч. Стара листівка, видана у паризькому видавництві Словчанського доносить до нас фасад Бобринецького театру – продовгуватої, начебто залізничний потяг, споруди, де у 1863 році (рік таємного Валуєвського указу про заборону української мови) і було поставлено дебютну драму Кропивницького «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (пізніше перейменована в «Дай серцю волю, заведе в неволю») за участі молодого Тобілевича в якості актора. Драма була написана колоритною сільською мовою, персонажів виписано з особливою любов’ю, що було непритаманним тодішній драматургії, минуло лише два роки, як селянство звільнилося від кріпацтва…
Але, віддавши належне Бобринцю, повернімося до Єлисаветграда. «Це було одне з найкультурніших міст на Херсонщині. Сюди щороку на багатолюдні ярмарки приїздило чимало мандрівних труп… Це викликало інтерес до театру, сприяло виникненню місцевих аматорських колективів, з-поміж яких найвідомішим став гурток, очолюваний М. Кропивницьким та І. Тобілевичем», – пише у книзі «Мої спомини» відома українська просвітянка Софія Русова. Про економічний розквіт міста можуть свідчити рядки із «Полного географіческого описания нашого Отечества» (том VІІ) під загальним керівництвом славнозвісного мандрівника П. Семенова-Тяншанського (СПБ, 1903): «У місті діяло близько сорока навчальних закладів, у тому числі чоловіча та жіноча гімназії, земське та реальне училища, тут було з десяток книжкових лавок, кілька друкарень та шість бібліотек. Працювали окружний суд, відділення державного банку та міський громадський банк, чимало торгівельних закладів із загальним обігом до 10 мільйонів рублів. У місті влаштовувалися чотири ярмарки, велася торгівля хлібом, вовною. Близько двохсот фабрик і заводів виробляли товарів на суму понад 6,5 мільйонів рублів на рік…» Тож громада потребувала свого театру, споруда якого була повністю збудована у 1867 році за проектом та безпосередньої участі непересічного військового архітектора полковника Георгія Трамбицького. За мемуарним свідченням редактора петербурзького, після 1917-го – і паризького, «Нового сатирикона», Дон-Амінадо (Амінадава Шполянського) «театр був пофарбований у яскраво-рожевий колір, на фронтоні золотими літерами так і зазначено: «Храм Мельпомени»… Далеко не кожне губернське місто могло похвалитися такою неперевершеною спорудою «зимового» (так зазначено на окремих листівках) театру, як тогочасний повітовий Єлисавет… Доки Кропивницький у своєму постбобринецькому творчому періоді відточував власну лицедійську майстерність у драмах, музичних виставах, комедіях і операх, осягнувши весь театральний діапазон на сценах Києва, Харкова, Одеси, зрештою, ставши членом «Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів», а Іван Тобілевич переймався господарськими справами на власному хуторі, встигнувши поховати дружину, котра у 1881-му померла від туберкульозу, народивши чотирьох дітей, та «засвітитись» власною участю у таємному єлисаветградському гуртку народників (псевдонім Карпенко-Карий він отримає, лише вступивши до трупи М. Старицького 1883-го, тоді ж і напише дебютну драму «Чабан», перейменовану згодом на «Бурлака»), ця прекрасна сцена все-таки була віддана здебільшого заїжджим гастролерам…
Відомо більше півдесятка філокарткових видань з видами міського театру. Найбільш ранньою є листівка із так званої «блакитної», за відповідний колір паперу, серії М. Я. Варшавського (Granbergs K. A. Stokgolm), що започаткована ще наприкінці ХІХ століття. На фасаді споруди ми можемо бачити чотири прапори, що, найпевніше, свідчить про зустріч там високих гостей. Найвірогідніше, що віддрукована вона зі старого негатива часів відвідин міста імператором Олександром ІІІ. На цій поштівці, відправленій у 1900 році до станції Павлиш Харківсько-Миколаївської залізниці (Її Високоблагородію Марії Миколаївні Байдак) до всього ще й можна простежити окремі типажі тодішніх театралів, з-поміж яких на передньому плані вирізняється гімназист (реаліст?), а далі помічені фігурки чиновних та більш заможних городян. Цікавою видається також листівка «Зимовий театр» (без зазначення видавця), де ми можемо спостерігати саме зовнішнє убрання театру, досконалість ліпнини на фронтоні та наявність скульптурної групи із трьох фігур на самому даху – найвірогідніше Талії, Терпсихори та Мельпомени. Багато нині говорять про цю скульптурну групу, що вочевидь існувала нетривалий час, але більш детального її зображення автор досі ще не зустрічав. Не менш цікавими є зображення споруди театру видання книжкового магазину І. Золотарьова та контрагентства друку О. Суворіна (Москва), що дають можливість оглянути об’єкт нашої уваги з різних боків, а також його господарські прибудови, бруківку театральної площі, афішні тумби, дерев’яний паркан довкола та найближчі будівлі…
(Продовження в наступному номері.)
Володимир МОГИЛЮК
Після хутора Надія свято перекидається на благословенні родючі чорноземи Арсенівки-Веселівки – заповідної Батьківщини Карпенка-Карого, де колись стояла батьківська хата, що, на превеликий жаль, не збереглась, але збереглися будівлі колишньої панської економії, де управителем працював батько класика – Карпо Адамович Тобілевич. Тепер заповідником та створенням музею у споруді тієї економії постійно та настійливо переймається невтомний громадський та літературний сподвижник Віктор Погрібний. Потім святкове дійство «Вересневих самоцвітів» ще зо два тижні триває на сцені театру корифеїв…Не погрішу проти істини, якщо скажу, що, незважаючи на доволі напружене, як для повітового міста, культурне життя у Єлисаветграді, де свого часу гастролювали Ференц Ліст, Айра Олдрідж, Михайло Щепкін, відомі італійські чародії сцени Франкарді, Пінетті та інші знаменитості, постійно ставилися театральні постанови силами місцевих аматорів, український театральний ренесанс все-таки розпочався в сусідньому Бобринецькому повіті. Саме у невеличкому за тодішніми розмірами місті Бобринці виріс Марко Кропивницький, де він за прикладом своєї мами, котра непогано грала на піаніно та брала участь в аматорських постановках, зробив першу пробу власних сил у лицедійстві. Приблизно тоді ж Бобринецьку повітову школу закінчив Іван Тобілевич (котрий був усього на п’ять років молодшим від Марка Лукича), а по закінченні її влаштувався на роботу в’язничним та становим канцеляристом, пропрацювавши тут до 1865 року. Тож вочевидь, що самою долею була уготована їх вікопомна зустріч. Стара листівка, видана у паризькому видавництві Словчанського доносить до нас фасад Бобринецького театру – продовгуватої, начебто залізничний потяг, споруди, де у 1863 році (рік таємного Валуєвського указу про заборону української мови) і було поставлено дебютну драму Кропивницького «Микита Старостенко, або Не зчуєшся, як лихо спобіжить» (пізніше перейменована в «Дай серцю волю, заведе в неволю») за участі молодого Тобілевича в якості актора. Драма була написана колоритною сільською мовою, персонажів виписано з особливою любов’ю, що було непритаманним тодішній драматургії, минуло лише два роки, як селянство звільнилося від кріпацтва…
Але, віддавши належне Бобринцю, повернімося до Єлисаветграда. «Це було одне з найкультурніших міст на Херсонщині. Сюди щороку на багатолюдні ярмарки приїздило чимало мандрівних труп… Це викликало інтерес до театру, сприяло виникненню місцевих аматорських колективів, з-поміж яких найвідомішим став гурток, очолюваний М. Кропивницьким та І. Тобілевичем», – пише у книзі «Мої спомини» відома українська просвітянка Софія Русова. Про економічний розквіт міста можуть свідчити рядки із «Полного географіческого описания нашого Отечества» (том VІІ) під загальним керівництвом славнозвісного мандрівника П. Семенова-Тяншанського (СПБ, 1903): «У місті діяло близько сорока навчальних закладів, у тому числі чоловіча та жіноча гімназії, земське та реальне училища, тут було з десяток книжкових лавок, кілька друкарень та шість бібліотек. Працювали окружний суд, відділення державного банку та міський громадський банк, чимало торгівельних закладів із загальним обігом до 10 мільйонів рублів. У місті влаштовувалися чотири ярмарки, велася торгівля хлібом, вовною. Близько двохсот фабрик і заводів виробляли товарів на суму понад 6,5 мільйонів рублів на рік…» Тож громада потребувала свого театру, споруда якого була повністю збудована у 1867 році за проектом та безпосередньої участі непересічного військового архітектора полковника Георгія Трамбицького. За мемуарним свідченням редактора петербурзького, після 1917-го – і паризького, «Нового сатирикона», Дон-Амінадо (Амінадава Шполянського) «театр був пофарбований у яскраво-рожевий колір, на фронтоні золотими літерами так і зазначено: «Храм Мельпомени»… Далеко не кожне губернське місто могло похвалитися такою неперевершеною спорудою «зимового» (так зазначено на окремих листівках) театру, як тогочасний повітовий Єлисавет… Доки Кропивницький у своєму постбобринецькому творчому періоді відточував власну лицедійську майстерність у драмах, музичних виставах, комедіях і операх, осягнувши весь театральний діапазон на сценах Києва, Харкова, Одеси, зрештою, ставши членом «Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів», а Іван Тобілевич переймався господарськими справами на власному хуторі, встигнувши поховати дружину, котра у 1881-му померла від туберкульозу, народивши чотирьох дітей, та «засвітитись» власною участю у таємному єлисаветградському гуртку народників (псевдонім Карпенко-Карий він отримає, лише вступивши до трупи М. Старицького 1883-го, тоді ж і напише дебютну драму «Чабан», перейменовану згодом на «Бурлака»), ця прекрасна сцена все-таки була віддана здебільшого заїжджим гастролерам…
Відомо більше півдесятка філокарткових видань з видами міського театру. Найбільш ранньою є листівка із так званої «блакитної», за відповідний колір паперу, серії М. Я. Варшавського (Granbergs K. A. Stokgolm), що започаткована ще наприкінці ХІХ століття. На фасаді споруди ми можемо бачити чотири прапори, що, найпевніше, свідчить про зустріч там високих гостей. Найвірогідніше, що віддрукована вона зі старого негатива часів відвідин міста імператором Олександром ІІІ. На цій поштівці, відправленій у 1900 році до станції Павлиш Харківсько-Миколаївської залізниці (Її Високоблагородію Марії Миколаївні Байдак) до всього ще й можна простежити окремі типажі тодішніх театралів, з-поміж яких на передньому плані вирізняється гімназист (реаліст?), а далі помічені фігурки чиновних та більш заможних городян. Цікавою видається також листівка «Зимовий театр» (без зазначення видавця), де ми можемо спостерігати саме зовнішнє убрання театру, досконалість ліпнини на фронтоні та наявність скульптурної групи із трьох фігур на самому даху – найвірогідніше Талії, Терпсихори та Мельпомени. Багато нині говорять про цю скульптурну групу, що вочевидь існувала нетривалий час, але більш детального її зображення автор досі ще не зустрічав. Не менш цікавими є зображення споруди театру видання книжкового магазину І. Золотарьова та контрагентства друку О. Суворіна (Москва), що дають можливість оглянути об’єкт нашої уваги з різних боків, а також його господарські прибудови, бруківку театральної площі, афішні тумби, дерев’яний паркан довкола та найближчі будівлі…
(Продовження в наступному номері.)
Володимир МОГИЛЮК
*Олександр Суворін – відомий російський театральний критик, драматург, редактор журналу «Новый мир», директор імператорського Малого театру,найбільший тогочасний книговидавець та книготоргівець, а в останні роки і найбільший видавець поштової листівки.
Немає коментарів:
Дописати коментар