Іван Тобілевич. Стаття Івана Франка

І. Франко

     І знов наше письменство понесло велику страту. Дня 2 (15) IX біжучого року вмер у Берліні від тяжкої недуги Іван Карпович Тобілевич, широко відомий під своїм артистичним і літературним прозвищем Карпенко-Карий. Чим він був для України, для розвою її громадського та духового життя, се відчуває кождий, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кождий, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів.
     Його техніка, завсігди проста і подиктована самою натурою представлених у ній життєвих фактів, з часом під впливом театральної практики набирає ширини й концентрації; його талант плодить чимраз кращі цвіти і не виявляє ніде так частої у інших авторів утоми. Він міцно держиться рідного ґрунту, розбирає в своїх драмах насущні потреби й вищі духовні інтереси українського села в сучасну добу і в минувшині. Цензурна заборона, що не допускала на українську сцену інтелігентів і змушувала письменника обертатися виключно в селянській сфері, та заборона, що стількох українських драморобів звела на пусті шаблони, на пережовування все тих самих мотивів кохання, співів, танців та пиття горілки, була для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до зусильної обсервації найрізніших сторін народного життя, розкривала перед ним щораз інші, щораз ширші перспективи того життя і надавала кожній його драмі більший, пекучий інтерес.
     Свою творчість розпочав Тобілевич драмою «Бурлака», написаною 1883 р. в Єлисаветграді. Всім пам'ятна та драма з театральних вистав, сей образ могутнього народного борця, що твердо і з нараженням своєї особи стоїть за правду, против визиску і кривди з боку всякої старшини. Всім пам'ятний також скандальний присуд галицького театрального журі, яким надгороджено одну зовсім недоладну п'єсу і одну переробку, а усунено між речі, не варті премії, талановиту і наскрізь оригінальну креацію Тобілевича. Написана в Новочеркаську 1884 р. «Бондарівна» була першою його екскурсією на полі історичної драми. Автор позволив собі з основою драми, відомою народною піснею, обернутися зовсім свобідно, переніс акцію з кінця XVIH на середину XVII в., намалював старосту й Герцеля зовсім фантастичними та невірними рисами, та зате в фігурах Бондаря, Тетяни та запорожця Тараса дав гарні, індивідуально забарвлені типи. В р. 1885 постає в тім же Новочеркаську комедія «Розумний і дурень». І знов контраст між практично-розумним чоловіком і його братом-ідеалістом. Малюнок взагалі досить блідий, композиція зовсім примітивна. Зате той самий рік дав нам майстерний твір, драму у п'яти діях «Наймичка», з такими типами, як, Василь Микитович Цокуль та наймичка Харитина, незабутніми для кождого, хто бачив їх на сцені. Дальшого, 1886 року був у тім же Новочеркаську написаний «Мартин Боруля», одна з найкращих українських комедій, та глибоко трагічна історія «Безталанна», малюнок родинного безладдя в селянській хаті.
     Заняття театром викликали довшу паузу в драматичній творчості Тобілевича; аж 1890 р. він знов обізвався і знов прегарною комедією «Сто тисяч» з безсмертними типами Герасима Калитки та Бонавентури Копача. В хуторі Надеждовці, там же, де й попередня п'єса, була написана 1892 р. «Батькова казка,гріх і покаяння», драма в 5 діях, знов образ родинного розладу з добрим кінцем, узятий із життя панських двораків. В р. 1893 в тій же Надеждовці був написаний «Паливода XVIII століття», жарт в 4 діях, оснований на забавних анекдотах про пана Каньовського, твір, не продуманий основно, та все-таки досить сценічний.
     Остатні роки життя Карпенка-Карого, починаючи 1897 роком, дали нам ще дев'ять драм, на жаль, не датованих, у яких автор осягає вершини розвою свого таланту, та деколи виявляє також сліди вичерпання і занепаду. На першім місці стоїть тут драма «Понад Дніпром», у якій влучно і з великою симпатією схарактеризовано той артільний рух між лівобережним селянством, який узявся був пропагувати д. Василь Левитський, а контрастом того руху, пройнятого гуманними ідеями і при тім дуже корисного для життя й економічного стану зубожілого та темного селянства, являється, з одного боку, еміграція селян на оренбурзькі степи або аж на Зелений Клин, себто в Уссурійський край, а з другого боку, малюнок сільських дуків — кулаків, що всею силою свого галапасного нутра, всякими брехнями та безглуздими лайками реагують проти немилого їм артільного руху. Характерно і те, що репрезентант уряду, волосний старшина, переконавшися власними очима про корупцію і брехливість тих сільських дукарів, стає по стороні артільного руху. Центром драми являється Мирон Серпокрил, син заможного селянина Павла, чоловік високоінтелігентний і пройнятий глибокою любов'ю до селянства та жалощами до його занепаду, який покидає своє урядове становище і йде на село, щоб рятувати те селянство власним поучениям і прикладом. Йому доводиться ламати перші льоди у власній сім "і, бо батько, чуючи безвихідне положення в наскрізь здеморалізованій селянській сфері, рветься емігрувати в Оренбурщину, де йому всміхається перспектива 100 десятин на власність і необмеженої волі на непроглядних степах. Конфлікт між батьком і сином вибухає зараз при їх першій стрічі в такій острій формі, що батько готов прогнати сина з хати. Остаточно драма кінчиться повною побідою Мирона: він здобуває собі прихильність і довір'я біднішого селянства, засновує артіль, що швидко починає розвиватися, вчить селян і селянок грамоти і взагалі проявляє таку кипучу і невтомну діяльність, що вона по короткім часі вичерпує його сили і доводить його до смерті. Пізніше автор доробив інший кінець, у якім Мирон доживає повного тріумфу: його батько вертає з Оренбурщини зруйнований і знаходить підпору і заспокоєння в тій самій артілі, на яку зразу ворогував так завзято, а Мирон жениться з дівчиною-селянкою, якій сам дав освіту і в якій розбудив для себе ентузіастичну любов. Се найкраща, найідеальніша драма Карпенка-Карого, в якій поза стрічками вичитуємо науку всій радикальній частині російської суспільності, в який спосіб треба б починати її високим почуттям диктоване, але ніякою підготовкою не скріплене трагічне «хождение в народ».
     Грандіозну по своїм замислі й по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян з його могутніми впливами і чисто селянською вдачею дає нам Карпенко-Карий у своїй дальшій драмі «Хазяїн». Постать Терентія Гавриловича Пузиря, представлена на фактичній основі українського мільйонера-мужика Харитоненка і його окружения, змальована більш епічним, ніж драматичним стилем. Та проте майстерна драматична техніка надає тій драмі велику сценічну вартість і запевняє їй довговічність на сцені. Обік Пузиря змальовано майстерно людей його окружения, такого Феногена та Ліхтаренка, а на фігурі Золотницького, родовитого і багатого пана, автор подав різкий контраст між давнім панством і новою плутократією.
     Поривання Карпенка-Карого в історичну сферу, не дуже добре знайому йому, довело його до написання після «Хазяїна» зовсім слабої драми в ХУП в. «Лиха іскра поле спалить і сама щезне». Драма породжена більше жорстокою фантазією, ніж артистичним почуттям, робить дуже прикре враження і належить до поронених творів нашого великого драматурга.
     Та слідом за сим ідуть два твори, з яких один малює недавно минуле чумацтво, важний і характерний об'яв українського народного промислу («Чумаки»), на тлі чудової галереї щиро народних типів, таких як Настя, що не любить сварки, а всякими брехнями та видумками старається заводити її в своїм найближчім околі, як баба Бушля і два мандровані дяки-пиворізи, Шкварковський і Мичковський, комічні два Аякси української комедії. Другий твір, гідний стати у ряді архітворів нашої літератури, се «Сава Чалий», трагедія з ХУШ в., основана на часах занепаду і хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі здійснення. Невважаючи на історичний колорит, сим разом ухоплений автором дуже добре, драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства, і покотилася по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегатів до служіння своєму рідному народові і його кровним інтересам.
     Прецікава і високо драматична картина «Підпанки» малює остатні часи кріпацтва і панський двір як центр страшної деморалізації та самоволі. Пан сам не виступає на сцені, а тільки його двораки та селяни, але проте роль пана і його власті вад людськими душами й їх честю та сумлінням змальована глибокоправдивими і влучними рисами. Подія розвивається надзвичайно живо і драматично.
     Ще раз потягло Карпенка в історію XVH віку, в часи ославленої руїни, і плодом його студій явилася прекрасна трагедія «Гандзя», символіка України, шарпаної з усіх боків і доведеної тими, що її люблять, на край погибелі. Невважаючи на деякі хиби композиції, драма робить велике враження.
     Дві остатні п'єси Карпенка, «Суєта» і «Житейське море», мають в значній мірі автобіографічний характер. Автор малює в одній драмі сім'ю багатого селянина,якого діти подоходили значної освіти, деякі дійшли до поважних становищ і всі, крім найстаршого Карпа, відбилися від села. Дія драми показує нам ту сім'ю, зібрану під час ферій у батьковім домі. Три перші дії — верх артистичної досконалості в композиції і переведенні теми, зате четверта сходиться до ступеня немудрої карикатури, нагадує Цеглинського «Тата на заручинах» і псує враження цілості. Драма «Житейське море» далеко слабша і показує значний упадок артистичних сил автора.
     Та проте цілість драматичної творчості Карпенка-Карого наповняє нас почуттям подиву для його таланту.
     Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя.

1907 р.
Франко Іван. Зібрання творів: У 60 т.— Т. 37.—С. 874—380.