неділя, 2 вересня 2012 р.

Рання творчість


На винятково складному тлі економічного, політичного, культурного життя останніх десятиріч XIX ст. зародився український професійний театр (Я. Мамонтов називає його «етнографічно-побутовим»), провідними діячами якого були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий. У цій славетній тріаді І. Карпенку-Карому належить особлива роль — у своїй творчості він ніби підсумував зусилля своїх попередників і сучасників, синтезував те краще, що було в реалістичній, а почасти й романтичній драматургії, плідно реформував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми.
Перші п'єси І. Карпенка-Карого, написані на початку 80-х років, засвідчують дві лінії жанрово-тематичного спрямування творчості драматурга. Перша — це соціально-побутова драма «Бурлака» (1883) і сатирична комедія «Підпанки» (1883) в реалістичних тонах, та друга — яскрава історико-романтична драма «Бондарівна» (1884). Критика відзначала, що ця подвійна орієнтація — «то на театр реалістично-побутовий, то не театр романтично-побутовий — залишилася у І. Тобілевича на все життя». Проте, сприймаючи цю думку в цілому, ми повинні пам'ятати і про певний синкретизм, злиття рис обох напрямків у ранніх творах драматурга. Особливо це стосується п'єси «Бурлака» — першого закінченого драматичного полотна І. Карпенка-Карого, що створювалася протягом тривалого часу і більшою мірою, ніж інші твори, відбила художні шукання молодого автора.
Обравши темою життя українського села, драматург зосередив увагу на двох сутнісних моментах: перший розкриває, як характери й конкретні людські стосунки формуються, детермінуються соціальними та економічними чинниками, другий — як сильна, непересічна, яскрава особистість може зруйнувати весь усталений хід подій, піднятися над гнітючою буденністю, виявити інші, вищі моральні та етичні погляди.
Широта й об'ємність зображуваного матеріалу, заглибленість у саму суть життя, в соціальні й економічні підвалини його, як і заклик «твердо, з нараженням своєї особи» стояти за волю і справедливість — усе це дало підстави Франкові назвати п'єсу «найбільш політичною драмою» І. Тобілевича.
Критичний пафос п'єси підкреслювала критика: «В «Бурлаці» знайдемо зародки усього того, чим уславився Карпенко-Карий як драматург, і що дало йому таке поважне в історії нашого драматичного письменства місце», — зазначає дослідник. Це насамперед вміння глибоко зазирнути в життя і змалювати суть межилюдських стосунків.
«На безталанні одного виростає щастя другого» — для Карпенка-Карого не трюїзм; він одяг цю думку «в таку кольористу одежу цілої низки глибоко задуманих і розкішно зроблених образів, що прописна, мовляв, істина, афоризм набридлий і нецікавий набрали вигляду справжньої новини, а самому письменникові стали за провідну нитку в лабіринті життя, за найголовніший нерв його письменницької діяльності».
Добре бачила гостру викривальну спрямованість п'єси і царська цензура. Драма, як зазначалося у висновку цензурного комітету, «не лише неможлива до постанови на сцені, а й підлягає забороні до друку... Зображене в драмі пригноблене становище сільського люду, до крайнощів приниженого й розбещеного, що безкарно обкрадається й знеособлюється, служить наче живим протестом на неспроможності нинішніх міроприємств як у піднесенню рівня народу в моральному й розумовому відношенні, так і до викорінення всіляких зловживань з боку сільської влади, що підточують суспільний добробут».
Що ж і як відбувається в п'єсі?
На початку п'єси драматург енергійно, одразу ж вводить читача у саму суть складних і різноманітних подій сільського життя. Уже в першому просторому монолозі Михайла Михайловича (ява II дії першої) — викладається суть задуманої ним подвійної інтриги: заволодіти красивою, але бідною дівчиною, підступно прибравши з дороги її нареченого, сільського парубка Олексу. В цьому монолозі, що, по суті, є внутрішнім (думки вголос, самовикриття персонажа), передбачається весь хід наступних подій, не залишаючи нічого неясного, невизначеного. «Розшифрувавши» буквально з перших слів інтригу і відвівши їй належне місце (поштовху, зав'язки подій), драматург упевнено переносить інтереси глядача в іншу площину, значно глибшу і серйознішу.
Задумана старостою інтрига одразу ж обростає подіями з життя села, що виразно характеризують не так взаємини між персонажами, як становище селянства, поведінку різних прошарків населення. Сцена між старшиною, писарем і корчмарем Гершком, що розкриває «методи» збагачення сільської верхівки за рахунок трудових низів, є водночас і нарадою багатих хазяїв про те, як змусити замовчати «бунтівників», які виступали проти них на сході. В стихійних вибухах обурення селян староста ще не бачить собі загрози, і він, і інші добре знають, як приборкати незадоволених, притиснувши або й зовсім задавивши економічно.
Вартий детальної економічної розвідки наступний діалог двох «героїв наживи» — корчмаря і старости — який розкриває всю жорстоку, цинічну механіку витискування копійки з мужика.
Виразно підкреслив драматург і тенденцію обростання сільської бюрократії «хазяйським сальцем». Цінність становища старшини Михайла полягає зовсім не в тому, щоб безкарно проявляти своє властолюбство й саджати кого заманеться «в холодну» (хоч і від цієї можливості він не відмовляється, як в історії з Олексою). Влада для нього насамперед — важливе джерело збагачення. Це адміністративна посада дала йому можливість вибитися «у люди», розбагатіти, адже раніше Михайло не відрізнявся від більшості односельчан і навіть дружив з бурлакою Опанасом.
Процес занурення в брудні глибини куркульських махінацій, безжального оголення механіки «роблення грошей» новітньою сільською буржуазією становить драматичну основу першого твору майстра і робить його початком справді нової драматургії — драматургії суспільної.
З погляду нормативної теорії драми сцени між старшиною, писарем і шинкарем, в яких докладно обмірковуються і обговорюються вигідні спекуляції, а також наступні сцени розмови селян про несправедливий розподіл наділів гальмують розвиток дії, ослаблюють її динаміку, досить-таки помітно «епізують» сюжет. Можливо, тут маємо невміння побудувати сценічний твір з міцною, всеохоплюючою інтригою? Така думка деякими критиками висловлювалась. Проте, замислюючись над цими сценами, не можна не відчути, що саме завдяки їм поглиблюється розуміння суперечностей на селі, виразнішою стає вся картина пореформеного життя.
У ході подій швидко з'ясовується, що здатен протистояти старості не молодий парубок Олексій, а людина більшого життєвого гарту, сильнішої волі. Саме він, Опанас Зінченко (Бурлака) стає на захист заляканої громади, виступаючи проти зграї сільських верховодів. (Характерно, що серед численних образів селян драматург, вірний правді життя, не показав людини, яка схотіла б і змогла боротися з Михайлом Михайловичем. Характерно й те, що Бурлака після вирішення долі Олекси знову йде з села на заробітки.)
Взагалі Опанас дуже умовно прив'язаний до задуманої старостою Михайлом Михайловичем інтриги. Звичайно, Олекса його небіж і Опанас заступається за хлопця, обурившись діями кривдника — старости. Але натура правдошукача могла виявитися і без факту родинних зв'язків, озватися на біду чужої людини чи всієї громади, — що, зрештою, й відбувається, коли Опанас викриває шахрайства старшини та його спільників.
Образ бурлаки Опанаса Зінченка стоїть у ряду тих сильних і енергійних натур, які завжди, навіть у роки кріпацтва, виділялися з народних мас як втілення їхньої волі до кращого, гідного трудової людини життя. І. Франко характеризує його як «образ могутнього народного борця, що твердо, з нараженням своєї особи стоїть за правду проти визиску і кривди з боку всякої старшини», як «чоловіка з незламною енергією та сильною вдачею, що сам один супроти цього валу стає до боротьби за правду»1.
Показ широкої панорами життя села здійснюється ще й за допомогою введення в сюжет великої кількості епізодичних дійових осіб, також не пов'язаних з центральною інтригою. Селянська маса — Сидір, Петро, Семен, Дід, Микола, Павло, чоловіки 1-й, 2-й, 3-й, 4-й — виразно диференційована. Взаємини селян зі старостою та іншою «владою», коментування ними подій, що відбуваються на селі, розкривають усі деталі і подробиці того, як «крутиться хазяйське колесо», багатіють одні, розорюються й гинуть інші. В цих сценах Карпенко-Карий розкриває і явище деморалізації частини селянства. Вони не протестують, а плазують перед кривдниками, запобігають і принижуються перед ними, намагаючись цим полегшити свою долю. Бурлака про них із болем говорить: «Бідні, бідні ви люди! Темні! Хто більш усього вас любить — того виженете від себе. [...] Іуди, іуди! Продаєте вашу душу і совість!» [1, 61].
Таким чином, одноплановість інтриги (лиходій — жертва) замінена життям з усім його розмаїттям інтересів і обставин. Перед нами, власне, новітня суспільна драма, про яку говорила Леся Українка, аналізуючи п'єсу Г. Гауптмана «Ткачі».
Слід відзначити оригінальну композицію драми. Тут уперше заявив про себе художній прийом, який ми умовно назвемо «подвійним драматичним конфліктом». Дві конфліктні лінії начебто замкнені одна в одній: вужча, конкретніша відкривається в першому ж монолозі одного з персонажів — старости Михайла Михайловича, і являє собою задуману ним інтригу, мета якої цинічно і прямолінійно викладена ним самим. Друга лінія, складна і багатогранна, розкривається не одразу.
Перший конфлікт замикається на стосунках між старостою Михайлом Михайловичем і бідним парубком Олексою, у якого той хоче відбити наречену — красуню Галю, і втручанні бурлаки Опанаса — дядька Олекси, що визволяє небожа від халепи (класична драматична інтрига).
Другий, ширший конфлікт охоплює велику кількість дійових осіб — ледь не все село. Інтереси сторін у ньому найвиразніше репрезентують представники двох ворогуючих груп: староста — верхівку села; бурлака Опанас — визискувані й безправні трудові низи. Образ бурлаки Опанаса посідає особливе місце в конфлікті голоти з сільською владою і загалом у структурі п'єси. Автор наділяє цю постать виразними рисами романтичного, чи, точніше, новоромантичного героя. З його появою акценти в творі міняються — слабшає інтерес до конфлікту вужчого, особистого чи любовного, і зростає до ширшого — соціального плану. Цей останній залишається розімкнутим, необмеженим у часі, постійним. Він складний і багатогранний. Якщо не Михайло Михайлович, то інший староста оббиратиме й експлуатуватиме селян, а сільська «влада» визискуватиме трудову масу, представлену все тими ж Сидорами, Семенами й Олексами.
Таким чином, уже в першому своєму творі І. Карпенко-Карий узяв чіткий курс на створення суспільної драми в новітньому смислі цього терміну — або, за висловом Лесі Українки, «драми маси, драми боротьби різних суспільних груп між собою» — жанру, що народився в останні десятиріччя XIX ст. Леся Українка бачила зразок такої драми у «Ткачах» Гауптмана. Мабуть, типова для побутової української драми сільська тематика і весь супроводжуючий її антураж (хоча й без елементів етнографії і фольклорного забарвлення), а також використання в зав'язці класичної любовної інтриги не дали талановитій дослідниці європейської драматургії побачити риси цього жанру у рідному письменстві — у драматургії І. Карпенка-Карого.

Немає коментарів:

Дописати коментар