неділя, 2 вересня 2012 р.

Героїко-романтичні драми і трагедії



Особливу сторінку творчості І. Карпенка-Карого становлять його історико-романтичні п'єси — драма «Бондарівна», комедія — жарт «Паливода XVIII ст.», мелодрама, яку автор називає драматичною поемою, — «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», драма «Гандзя», трагедія «Сава Чалий».
П'єси Карпенка-Карого на теми з історичного минулого України належать до творів романтично-побутової драматургії, яка насамперед орієнтувалася на театральність, яскраву видовищність. У цьому виявилася давня традиція музично-драматичного українського репертуару, основу якого становили п'єси І. Котляревського, Я. Кухаренка, В. Александрова, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка.
Романтична школа в найкращих її проявах багато зробила для розвитку українського театру, виховавши плеяду великих акторів, які своєю геніальною грою лишили помітний слід в історії української культури. Ніби відтіняючи «драми стяжання», «глитайські» душі і характери, вплетені в рух «хазяйського колеса», основою дії більшості п'єс цього плану І. Карпенко-Карий робить героїчну, саможертовну боротьбу кращих синів України за визволення проти польської шляхти, боротьбу, що незабаром вилилась у могутній всенародний рух — визвольну війну 1648—1654 років. Це великою мірою надавало характерам, драматичним колізіям, вчинкам персонажів понад особового сенсу. І першою в цій шерензі стоїть «Бондарівна».
Події п'єси відбуваються у XVII ст. Палкими патріотами, людьми високих моральних якостей виступають у драмі старий козак Гнат Бондар і його дочка Тетяна, козацька вдова Марія, мужній запорожець Тарас, «запорожці і народ, з косами, ціпами і рушницями»,— як говориться про них у ремарці. Саме вони протистоять «вельможному пану» старості, його прибічникові шляхтичу Герцелю, іншим панським посіпакам і народним кривдникам.
Драматична інтрига п'єси — любовного, інтимного плану. Дочка козака Бондаря, Тетяна Бондарівна, зачарувала своєю красою і незалежною, гордою вдачею козака Тараса, що прибув із Запорозької Січі з важливим завданням до її батька, і односельчанина, молодого парубка Дениса, і шляхтича Герцеля, і, нарешті, самого пана старосту — польського графа Миколу Потоцького. Якщо Тарас і Денис ставляться до дівчини щиро, з глибокою і відданою любов'ю та шанобою, то староста і Чеслав Герцель готують її викрадення і мріють ґвалтом заволодіти неприступною красунею. Високі, сильні і чисті почуття протистоять ницим пристрастям, розбещеності і жорстокості. Ця інтрига допомагає драматургові створити яскраву, колоритну картину тогочасної доби, показати гострі історичні зіткнення, напружену драматичну боротьбу двох станів: польської шляхти і українського селянства та козацтва.
Незважаючи на романтичне забарвлення, в подіях, як і в людських характерах, змальованих І. Карпенком-Карим, немає нічого незвичайного, надуманого чи надприродного. Тут уже повною мірою виявляє себе романтизм нового типу, в якому винятковість характерів, драматичних ситуацій має обґрунтування як соціальне, так і психологічне. Драматична напруженість п'єси зумовлена складним історичним часом напередодні визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Саме тоді точилася жорстока боротьба козацтва, яке очолювало народні маси, з польською шляхтою, з Туреччиною. Не про особисті, а про всенародні інтереси говорять, ними живуть герої — українці у драмі«Бондарівна».
«Шляхетська» мораль, щодо хлопів особливо, вимальовується у найогидніших проявах: і як мораль жорстокого ґвалтівника — завойовника, і як панського прислужника, лакизи.
Злочин здійснюється: Герцель викрадає дівчину і замикає у мисливському будиночку старости в лісі. Козаків, що могли б перешкодити викраденню, споює у шинку Мордохай, додавши сонного дурману в горілку. Та слідом за злочином гряде кара. Селяни й козаки, що їх привів Тарас, оточують будинок. Староста в безсилій люті стріляє у непокірну і вже недосяжну красуню.
У п'єсі, особливо в розв'язці, є чимало мелодраматичних моментів. І саме це, мабуть, викликало гостру критику І. Франка на адресу драматичних персонажів п'єси. Взагалі погляд на першу романтичну драму Карпенка-Карого виразно засвідчує, що історичному тлу подій, всій атмосфері суспільного життя на Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 років автор віддав значно більше уваги, ніж драматичному любовному конфлікту, виписав їх ретельніше. Тло подій виявилося яскравішим і значнішим, ніж портрети головних персонажів.
Продовженням мотивів «Бондарівни» стала драма «Лиха іскра поле спалить і сама щезне». Події в ній автор відносить знову-таки до багатого драматизмом XVII ст. Власне історичних подій у п'єсі нема, — є лише розповіді про них. Згадуються походи козаків на турків і татар з метою визволення полонених братів з неволі, підпалення міст Кафи і Скутара, йдеться про політичні відносини між Туреччиною, Угорщиною і Молдавією; про новий похід Січі «за святе діло», в якому брали участь і герої п'єси. І хоча прямо ці події ніде не змальовано, а подано засобом ретроспекції, — усе ж саме вони коригують стосунки і поведінку героїв, визначають їхні взаємини і вчинки, розкривають характери.
Серед персонажів п'єси є й мужні оборонці Вітчизни, яких звеличила й загартувала свята справа (полковник Платон, Данило Гордієнко), є й зневажені у своїх честолюбних і властолюбних мріях козаки (Юліан), є просто жорстокі пройдисвіти без жодних моральних засад (Юліанів джура). Складну інтригу замислює Юліан: підступно вбити Данила, одружитися з його нареченою — сестрою полковника Платона, згодом прибрати зі свого шляху його самого і стати повновладним господарем багатого маєтку. Плани здійснюються лише частково, і в кінці п'єси жорстокого честолюбця викрито. Багато лиха наробила іскра, але щезла й сама.
Історичні події у п'єсі подано як певне тло для розкриття стосунків особистих, любовних, родинних; саме останні складають драматичну інтригу, виводячи на перший план етичні й моральні проблеми. Утверджуються високі патріотичні поривання, а також почуття дружби, побратимства, вірності в коханні.
Найвищим зразком історичної героїко — романтичної драматургії І. Карпенка-Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія «Сава Чалий». Першим високу оцінку твору дав І. Франко, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною.
Робота над твором тривала довго — понад рік. Почавши трагедію взимку 1898 р., автор лише навесні 1899 р. закінчив її (надрукована п'єса цього ж року в журналі «Киевская старина», т. VIII—IX).
Працюючи над цією «штукою широкого змісту», Карпенко-Карий у листі до сина Пазара (від 25 лютого 1898 р.) зауважував, що «сидить і читає історичні матеріали». І справді, листи, спогади сучасників, а головне, текст драми засвідчують широку обізнаність автора з історичними джерелами і насамперед з оповіданнями Антонія І (Ролле) «Савва Чаленко. Из истории гайдамаччины прошлого века», видрукувані з приміткою «Перевод с польского» в «Киевской старине» за 1887 рік, з працею М. Костомарова «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» та ін.
Традиційно і ця трагедія Карпенка-Карого починається з просторої експозиції — численних розповідей селян і гайдамаків про безчинства польської шляхти по селах, про зростання податей і форм одробітку, про наругу і жорстокість, що її чинять визискувачі над простим людом.
Картини селянського лихоліття доповнюють дві трагічні оповіді жінок — селянок про те, «що діється в Немирові»: перша жінка розповідає про страту Жезніцьким її єдиного сина — шевця Гуски, друга — про спалення батьківської хати, розправу над сім'єю. Все свідчить, що чаша народних страждань, мук і терпінь переповнилася. Селяни вирішують пристати до гайдамацького коша у Чорному лісі, «і поки смерть не скосить, косити її», бо «таке трикляте життя, що жалкувать не варт».
У першій дії окреслюється (спочатку в розмовах персонажів) і постать Сави Чалого. Відгукуючись на слова Гриви «А Сава митець!», козак Медвідь уточнює: «Запорожець, та й запорожець, бра, не кожний з ним зрівняється. Вчений сильно: учився, кажуть, в Києві у братстві. Його й на Січі поважають, там і батько його старий в повазі був» [2, 214]. Той же Медвідь, з якого, за словами гайдамаків, «добрий був би ватажок», людина розумна і досвідчена, помічає, що саме ім'я Сави стало ніби символом гайдамацького руху, непокори, бо наводить страх на панів. «Пани тут всі навколо тільки Сави Чалого бояться, — каже він, — а наш брат їх ні краплі не страшить, так вже привикли всіх вважать за бидло!».
Та коли ім'я Сави стає грізним символом помсти панам за злочини, то носій його, виявляється, не хоче, всіляко уникає боротьби. Порятунок для рідного краю Сава Чалий вбачає не в боротьбі (польське військо сильніше, краще організоване і озброєне, і його простим селянам, хлопам не подолати), а у втечі з рідних земель («Стару Україну треба покинуть всім і заснувати нову на вільних козацьких степах біля Лугу Великого, за порогами понад Дніпром»).
Сава говорить про необхідність призбирувати сили, «здержувати себе». Якщо побратим його Гнат Голий активно бореться проти ворогів, використовуючи для цього кожну слушну хвилину, — то Сава більше розмірковує й пояснює свою позицію, виголошуючи широкі патетичні монологи. Таким, зокрема, завершується перша дія:
«О, коли б я мав тепер сто рук і в кожній міг тримати десять шабель, щоб заплатить гордині і покарать її пиху, то і тоді б, здається, ще не вдовольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!» [2, 224].
Незважаючи на піднесеність, урочистість цієї клятви (а може, саме через неї), вона викликає менше довіри, ніж прості й зрозумілі вказівки Гната.
Крізь пишномовність Сави прозирають честолюбство і самохвальство, що, в свою чергу, приховують невпевненість у собі, в своїй справі. їх відтінює простота Гната, що виростає з упевненості, віри в себе й товаришів, нехтування — аж до повного забуття — власними інтересами, підпорядкування їх загальній справі.
Саме через цю відсутність честолюбства у Гната (козак — нетяга навіть думки про якісь власні інтереси, гроші, чини з огидою, зневагою відкинув би) ми не маємо в трагедії мотиву боротьби за власну долю — мотиву, такого типового для історичних хронік чи історичних трагедій. Таким чином, ніщо у драмі не відвертає уваги від теми боротьби народу за волю, за гідне людське життя.
Друга дія трагедії переносить нас у польсько-шляхетський табір. Тут ім'я Сави у всіх на вустах: спіймані гайдамаки один за одним називаються цим іменем і гинуть у страшних тортурах. Легенда про Савину відвагу, силу духу набувають дедалі більшого поширення і переконливості; зростає напруження і неспокій, навіть страх у таборі польської шляхти: «Ми двох вже Сав на палю посадили, — говорить Потоцький, — одного вслід за другим; а через день піймався третій гайдамака, і Савою себе він теж назвав! Тепер мовчить, як кажеш, і ми не знаємо, хто він!» [2, 226].
Щоденна «кривава праця» деморалізує шляхту. Без шаржування, перебільшень змальовує Карпенко-Карий «бенкети під час чуми» — народного повстання, як виплід розгнузданості польських панів.
Серед різних типів польської шляхти виділяється постать Шмигельського — людини, якій повсякчасне жорстоке знущання з хлопів не до душі і якого Потоцький величає «знаменитим оригіналом». Шмигельський пояснює свою позицію політичною далекоглядністю: «Поки ж на Україні будуть кривди проти поспільства, якими б муками народ ми не карали, не діждуться спокою не тільки наші діти, але й онуки наші!». І саме «доброму» Шмигельському щастить привести Саву Чалого під корогву Потоцького, переконавши ватажка, що таким шляхом він допоможе встановити мир і спокій в Україні. Він щиро вірить у те, що коли лицаря Саву Чалого «привернуть... на панську руку», для помочі Потоцькому, то можна «лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух».
Тонко і психологічно глибоко передає Карпенко-Карий вагання Чалого. Розмовляючи зі Шмигельським, заперечуючи йому, Сава іронізує з наївних мрій шляхтича. Його ясний і здоровий розум несамохіть розриває плетиво слів («Умови?! Ха-ха! Які з панами там умови? [...] За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ловить і віддавати на палі!» [2, 248].
Прочитавши листа від Потоцького, в якому йому обіцяно високі привілеї, він ще раз востаннє з жахом запитує себе: «Що ж це зі мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю!» Та Шмигельський і тут заспокоює його: «Тобі дають такі умови, яких би ти й війною, певне, не добув, і ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити від руїни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю ізвинь гніздо, не хочеш рід свій повести на щастя і добро усьому краю?! Ну так скажи ж, чого ти хочеш?» [2, 249].
Схвильований монолог Сави Чалого в кінці другої картини третьої дії підсумовує всі сумніви і вагання. Герой зважився «достати берега другого», і там, з панами, «рятувати віру, народ і край від нової руїни». Заколисуючи совість, він кається і запевняє: коли помилився — «спокутує гріх свій кровію». Безповоротність жахає Саву, і він багато разів говорить про своє повернення, покуту. Але непоправне сталося — честолюбство і невіра в народні сили, панська підступність та наївні утопічні мрії про злагоду в уярмленій і нещадно гнобленій країні приводять до спалаху протесту і загибелі найкращих синів народу.
У творі органічно поєднано морально-людський і соціально-історичний аспекти зображення особи; Карпенко-Карий створив багатогранний образ, притаманний новітній суспільній драмі. Підкреслюючи гостру актуальність історичної п'єси, І. Франко писав: «... Твір, гідний стати у ряді архітворів нашої літератури, се «Сава Чалий», трагедія з XVIII в., основана на часах занепаду і хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі до здійснення.
Незважаючи на історичний колорит, сим разом ухоплений автором дуже добре, драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства, і покотилася по театральних дошках як могутня проповідь повороту ренегатів до служіння своєму народові і його кровним інтересам».
З позицій свого часу драматург розв'язує також проблему «народ і вождь». Герой здатний стати ватажком, лише коли він глибоко проймається інтересами й турботами народу. Сава, освічений і шанований за розум і сміливість, ім'я якого було символом
народної боротьби, безжалісно позбавляється довіри мас, коли вони зрозуміли його нерішучість, його вагання.
У героїко — романтичному дусі змальовано драматургом бурхливі перипетії боротьби; трагіко-романтичними є сцени з безіменним гайдамакою, який, приречений на люту смерть, знущається з панів і самого гетьмана; сцена загибелі Сави Чалого від рук колишніх побратимів; сцени — розповіді про панську розправу з селянами в Немирові, про гайдамацькі напади. Трагічне відлуння цих подій лягає на Саву Чалого — козака в думці, пана в душі. Героїчною є маса селян і гайдамаків, що ведуть тяжку, криваву, затяжну боротьбу з військом, урядом, панами. Трагізм їхнього становища — жорстоко гноблених, цькованих, зраджених своїм ватажком, злютованих лише своїми стражданнями й муками, на яких ополчилися і шляхетська Польща з її військом, гетьманом, владою, і російський царизм, навіть запорозька козацька старшина — перевищує всяку міру страждань і робить повсталу народну масу воістину величною.
Численні образи селян, запорожців, гайдамаків, шляхти виразно індивідуалізовані. Гострим розумом, проникливістю і спостережливістю, високою відповідальністю за загальну справу відзначаються Медвідь, Грива, Кравчина; рішучістю, відчайдушною сміливістю, умінням оцінити обстановку — запорожці.
При такому змалюванні рядових героїв знімається уявлення про винятковість постаті ватажка. Зіставленням Сави Чалого і Гната Голого, яке, по суті, ведеться від першої появи побратимів у п'єсі, І. Карпенко-Карий утверджує свою концепцію народного героя, ватажка, вождя. Однак і образ Гната, поданий драматургом у становленні, не є ідеальним. Його програма — бити панів, викорінювати ненависну шляхту скрізь по Україні — ще не повна і не завершена, їй бракує позитивного начала. Гнатові, ватажку в боях, ще тільки належить стати справжнім народним керівником, якщо ворожа куля чи шабля залишить йому таку можливість.
Таким чином, і надмірна розважливість, обережність, зайві і невчасні «теоретизування» Сави, й імпульсивність, нестриманість, гарячковість Гната, що діє без певної програми, не дають права визнати їх справжніми вождями. І це теж певна ознака новоромантичного твору.
Відзначаючи високі художні прикмети трагедії «Сава Чалий», ми не можемо залишити осторонь питання композиції твору. Зовнішнє коло драматичного конфлікту (боротьба українського народу зі шляхтою) і внутрішнє (злочин і трагедія ватажка повстанців Сави Чалого) органічно злилися, не поступаючись тут у силі і значущості одне одному. Драматург виявив те високе почуття співвимірності і доцільності, що відзначає справжній художній твір. Ним і стала романтична трагедія «Сава Чалий».
У 1902 р., вже після створення «Сави Чалого», з-під пера Карпенка-Карого виходить ще одна романтична драма на історичну тему — «Гандзя», твір, який зазнав суперечливих оцінок — від рішучого засудження до схвалення й навіть захоплення. Драма довгий час не була предметом літературознавчого дослідження й у повоєнні роки не входила до видань творів драматурга.
Якщо в «Бондарівні» чи в трагедії «Сава Чалий» в основу сюжетів лягли історичні пісні, то тут авторові прислужився історичний факт, взятий з праці М. Костомарова «Руина. Гетманства Брюховецкого, Многогрешного и Самойловича (1879—1880)». Як відомо, терміном «Руїна» позначався період української історії 1663—1687 рр. М. Костомаров, досліджуючи цей період, згадує про бранку — українку красуню Гандзю, яка у вирі складної боротьби переходить з рук до рук.
Карпенко-Карий, розгортаючи сюжет драми, показує героїню у складних життєвих перипетіях: Гандзя потрапляє до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, від нього переходить до димерського полковника Пиво-Запольського, знову повертається до Дорошенка, який дарує її турецькому падишахові, по дорозі її викрадає осавул Ханенко і ховає в Білоцерківській фортеці. Ханенко ж убиває Пиво-Запольського, якого Гандзя покохала, прийнявши заради нього католицтво. Кінчає життя самогубством і Гандзя.
Герої твору називають Гандзю «прекрасною, як сама Україна». Це дало підстави деяким дослідникам стверджувати, що в драмі Карпенка-Карого образ нещасливої красуні, яка зазнає численних зазіхань, має символізувати Україну.
На початку XX ст. в «театрі корифеїв», а згодом театрі М. Садовського п'єса мала великий успіх, вважалася одним з найкращих, яскравіших творів побутово-романтичного театру, драмою, яка захоплювала своєю видовищністю.
Нині, зі значної історичної відстані, творчість І. Карпенка-Карого особливо виразно являє свій дивовижний обшир і глибину. У статті некролозі І. Франко писав: «Чим він був для України, для розвою її громадського й духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори...
Цілісність драматичної творчості Карпенка-Карого наповнює нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».
Давши високі художні зразки в усіх класичних жанрах — драми, комедії, трагедії — Карпенко-Карий у кожному творі порушував серйозні проблеми свого часу — політичні, соціальні, морально-етичні, навіть економічні, широким і впевненим пензлем малював картини суспільного життя в їх найсуттєвіших проявах і тенденціях.
В українській літературі межі століть саме він став творцем новітньої суспільної драми. Драматурга по праву можна поставити в один ряд із його видатними сучасниками — Р. Гауптманом, Б. Шоу, Г. Ібсеном, Г. Мірбо, Л. Толстим. Цих митців за всієї індивідуальної своєрідності чи тональності єднає спільна манера — за окремим, частковим, хоча й характерним, бачити й виявляти важливі й визначальні закономірності життя, його підйоми і спади і, при зовнішніх алогізмах, внутрішню психологічну вмотивованість кожного вчинку персонажа.
Реформувавши українську драму і комедію, надавши їм соціального звучання, І. Карпенко-Карий змінив їх як ідейно, так і структурно. І хоча традиційній інтризі було відведено в ній другорядну роль, а життя суспільне вийшло на перший план, — це не зменшило драматичної гостроти і не ослабило глядацького інтересу до зображуваних подій. Лише амплітуда цього інтересу розширилась — від часткової пригоди до суспільної тенденції.
Україна, зображена І. Карпенком-Карим у його драматургії як у минулому історичному житті, так і на рубежі XIX—XX ст., — це країна повнокровна, сильна, зі своїм шляхом, з виразно окресленим менталітетом. їй і служив він як син свого народу і своєї епохи.

Немає коментарів:

Дописати коментар